Новопризначений наставник «Сталі» Володимир Мазяр дав перше інтерв’ю.
— Володимире Івановичу, українські вболівальники пам’ятають вас за виступами в «Ворсклі» та «Дніпрі», коли ще під керівництвом Євгена Кучеревського дніпряни грали в груповому раунді Кубка УЄФА. Але останні роки про вас мало було чути. Чим переймалися в цей час?
— Завершував кар’єру — спочатку професіональну, відтак й ігрову. На рівні команд майстрів це сталося в Азербайджані, де грав спочатку за місцеві «Симург», а потім «Стандарт» (з перервами майже три роки).
Після повернення в Україну, 2010 року виступав на аматорському рівні на першість області.
— Завершили кар’єру в 33 роки. Доволі зарано як для футболіста. Допекли травми?
— Я звик грати у футбол, а не відсиджуватися на лаві запасних. А вже відчував, що не дотягую до належного рівня. Виходити ж час від часу на заміну не хотілося. До того ж, молоді гравці почали підпирати, тож бути тягарем не бажав. Та й не «гріло» виступати в другорядних командах, які не ставлять перед собою конкретні турнірні завдання.
— Адаптація в Азербайджані, мабуть, не була складною, адже «Симург» на той час очолював український фахівець Роман Покора, якого ви знали ще в часи виступів у «Поліграфтехніці».
— Так. Після олександрійської команди я ще був у дніпродзержинській «Сталі» й у «Львові», відтак працевлаштовувався в Польщі. Але Роман Михайлович, дізнавшись, що я вільний агент, запропонував мені пограти в нього півроку, мовляв, приїжджай, а там видно буде. Приїхав на півсезону, а затримався майже на три роки (сміється). Стали бронзовими призерами, вийшли до Ліги Європи. Тоді ж, 2009 року став ще й найкращим бомбардиром вищої ліги й двічі входив до десятки найкращих легіонерів азербайджанського чемпіонату. Зазначу, що в колективі було чимало українців. Із Михайлом Старостяком мешкали в одній кімнаті. А ще були Поклонський, Малигін. Наші співвітчизники постійно мінялися, а ми зі Старостяком найдовше затрималися.
— Що спонукало залишити «Симург»?
— Почалося омолодження команди, тож я мусив піти. Правда, невдовзі керівники клубу зрозуміли, що «розлучення» з ветеранами стало помилкою, але було вже пізно.
— Повернувшись в Україну, чи замислювалися над подальшою долею?
— Одразу поставив собі за мету — стати тренером.
— Що для цього робили?
— Пішов працювати до Дрогобицького педагогічного університету, очолив команду цього закладу, й ми посіли перше місце в чемпіонаті області. Після цього зрозумів, що потрібно спробувати сили на вищому рівні.
— У дніпродзержинській «Сталі», куди вас запросили, ви свого часу грали. Чим запам’ятався той період?
— Мене запросив тоді віце-президент клубу Микола Семенович Колючий, а колектив очолював Олександр Севидов. Згодом працював уже під керівництвом Віктора Маслова. Тоді була хороша команда, яка грала в першій лізі, на неї ходили вболівальники. Та навіть залишивши «Сталь», підтримував зв’язки з Колючим. Його розуміння футболу цілком збігалося з моїм. Ось і зараз, очолити «Сталь» запропонував віце-президент клубу Микола Колючий.
— Над пропозицією довго думали?
— Ні, мені тут усе імпонувало, коли був гравцем. Внутрішню кухню команди знаю досконально, добре розумію, що потрібно для того, щоби повернути «Сталі» її колишню славу. Од таких пропозицій не відмовляються.
— На професіональному рівні робота в «Сталі» стане вашим тренерським дебютом.
— Футбол — це гра, для тренера — така ж, як і для гравця. Єдине, що потрібно зуміти, швидко перебудуватися з одного виду діяльності на інший. Думаю, мені до снаги.
— А як справи в плані навчання?
— Подав документи на ліцензування, пройшов курси, а днями здавав іспити.
— На турнірі «Кубок Придніпров’я» вже керували діями «сталеварів». Отож працювати стали з командою ще задовго до офіційного призначення?
— Працюю в Дніпродзержинську вже другий місяць, але це не афішувалося. Що від мене вимагає зараз керівництво «Сталі»? У першу чергу, й сам хочу поставити гру, яка даруватиме радість уболівальникам. А буде гра, прийде й результат.
