Футбольний життєпис Леськіва – це не лише ті два матчі. У зелено-білій футболці Василь Іванович провів не один десяток ігор. Крім того, Леськів успішно виступав у сусідніх Луцьку і Хмельницькому, на початку 90-их їздив у Ізраїль, а потім став кращим бомбардиром за історію «старого» ФК «Львів».
Нашу розмову ми розпочали з питань більш актуальних – сьогодні, 20-го грудня, Василь Іванович святкує свій 50-літній ювілей...
«КВАРЦЯНИЙ ГОВОРИВ ТАК, ЩО ВСІМ БУЛО «МАЛО МІСЦЯ»
– Хоч про свій День народження не думаю, але ще не до кінця усвідомив, що святкую ювілей. Інколи задумуюся над цим... Здається, що зовсім недавно був хлопчаком, але життя пролетіло дуже швидко.
– Відчуваєте себе на 50 років?
– Все залежить від ситуації. Наприклад, коли працюю з дітьми, то мій вік нівелюється. Зате коли зустрічаюся з друзями, то усвідомлення того, що я вже не молодий, приходить миттєво.
– Коли спостерігаєте за своїми вихованцями, то мимоволі згадуєте себе у їхньому віці?
– Звичайно, буває таке. Часто порівнюю наші умови для тренувань. Приємно, що діти живуть у цивілізованому світі і мають всі можливості для того, щоб зростати у професіональному плані. На перший план виходить бажання і працездатність.
– Свою кар’єру ви розпочали, як і більшість однолітків, з вулиці?
– Так, з дитинства любив гру мільйонів. Коли мені виповнилося 10 років, я спробував записатися у ДЮСШ. Але тренери мене забракували, сказали, що мені треба ще рости. На цьому я не зупинився і таки склав іспити.
– Вашим першим тренером був видатний львівський футболіст Ігор Кульчицький. Що пам’ятаєте з настанов капітана «кришталевих» «Карпат» 1969-го?
– Перш за все пригадую характер і бійцівський дух Ігоря Євстаховича. Він часто акцентував на цьому увагу. Крім того, цей тренер заклав фундамент, на основі якого я з роками зростав, як футболіст.
– Першою вашою професіональною командою стало луцьке «Торпедо». Які спогади про ті часи?
– Після закінчення ДЮСШ на мене чекав призов в армію. З часом я отримав кілька запрошень щодо продовження своєї кар’єри. Я обрав «Торпедо». На той час це була дуже хороша команда, яку очолював Мирон Маркевич, а допомагали йому Віталій Кварцяний і Анатолій Барабасевич. В Луцьк я приїхав разом з Олегом Федюковим та Ігорем Гіщаком. Щоправда, останній надовго у команді не затримався.
– Гучних імен у складі волинян вистачало...
– Якраз повернувся з «Металіста» Андрій Федецький. Воротарі у Луцьку також були відомі: Михайло Бурч і Сергій Чабан. Крім того, у «Торпедо» грали брати Ігор та Іван Польні, Олександр Фролов, Павло Філонюк, Андрій Каратаєв, Володимир Бердовський, Володимир Мозолюк, Володимир Антонюк, підростав Олег Лужний. Словом, команда була солідною і демонструвала хороший рівень.
– Іштван Секеч зізнався, що у талант Олега Лужного багато спеціалістів не вірили...
– Олег виділявся шаленою працездатністю і впертістю в хорошому розумінні слова. Завдяки цим якостям він і виріс у висококласного футболіста.
– Віталій Кварцяний мав такий запальний характер ще з молодості?
– Віталій Володимирович тоді теж був таким. Якщо він говорив, то робив це чітко і конкретно та й так, що всім було «мало місця». Кварцяний не любив футболістів, які не викладалися на тренуваннях. У нього не буває такого, щоб хтось «не добіг» чи «не дограв». Його методи виправдані, адже футболісти часто думають лише про гроші. Вони не бажають їх заробити, а хочуть тільки отримувати їх.
«ПОКЛАДОК ПОТЯГНУВ СУПЕРНИКА ЗА РУКУ, А Я ПОБІГ ЗАБИВАТИ ГОЛ»
– Наступною вашою командою стало хмельницьке «Поділля». Спогади про виступити у Хмельницьку такі ж позитивні?
– Безперечно. Мені знову пощастило з партнерами і жодних проблем у новій команді я не відчував. За «Поділля» грали Степан Юрчишин, Анатолій Саулевич, «спартаківець» Сергій Аргудяєв, Степан Нич, Едуард і Андрій Валенки. Ми зайняли тоді четверте місце у Другій лізі.
– У 1989-му році у Львові відроджуються «Карпати». Можна лише уявити, з яким настроєм ви їхали в рідне місто...
– Дім – є дім... Всі ми сприйняли цю звістку з великим позитивом. Перший матч відновлених «Карпат» був товариським. До Львова приїхало київське «Динамо», хоч і не основним складом. Сталося так, що кияни запізнилися, але люди на переповненому стадіоні настільки хотіли побачити цей матч, що продовжували чекати на гостей. На кожен наступний матч стадіон був заповнений на 80%. В порівнянні з тим, як львів’яни відвідували матчі «пізніх» СКА «Карпати», це величезна різниця.
– Перший офіційний матч відроджених «Карпат» відбувся у Ленінграді, де суперником львів’ян було місцеве «Динамо»...
– Ми тоді здобули перемогу з рахунком 4:2. Матч відбувався у штучному манежі. «Карпати» вигравали по ходу гри з рахунком 4:0, але наприкінці матчу ми пропустили два голи. Можливо, повітря не вистачило... Один з голів забив Роман Лаба з мого пасу. Коли зараз ми зустрічаємося, то жартуємо з цього приводу. Тоді я прострілив у штрафний майданчик і банально влучив партнеру в голову і ледь не зламав ніс. Тому при зустрічі я люблю його «притравити»: «Біжи у штрафний майданчик і підставляй голову...»
– Якою була атмосфера у колективі «Карпат» взірця 1989-го року?
– Це була справжня львівська команда. Не було такого, щоб хтось товаришував більше чи менше. Ми всі були об’єднані спільним інтересом і єдиною метою.
– Як для свого амплуа ви досить багато забивали. Який гол для вас є найбільш пам’ятним?
– Якщо чесно, то навіть не пригадаю, кому я забивав. Але один свій результативний удар я добре пам’ятаю. На підступах до штрафного майданчика Андрій Покладок у своєму стилі потягнув суперника за руку, тим самим, звільнив мені «коридор», чим я скористався. Суддя епізод проґавив. Я підбіг до Андрія і почав йому дякувати. Всі навколо так і не зрозуміли, чому я йому дякую.
– «Карпати», виступаючи в чемпіонатах СРСР, добряче поїздили по світу. Цікавих виїздів вистачало?
– У 1990-му році ми поїхали на черговий виїзд. Не пригадую, з ким саме грали. Сталося так, що наш літак не міг вилетіти з Єревану. Просиділи ми там аж три дні, а харчувалися виключною яєчнею і зеленню. А наступним нашим матчем був виїзний кубковий матч проти харківського «Металіста». Домашню гру ми програли з рахунком 1:0. Нам таки вдалося вилетіти, і за кілька годин до матчу прибули в Харків. Часу вистачило тільки на те, щоб поїсти. Але це не завадило нам обіграти харків’ян з потрібним нам рахунком 2:1.
– Переможний гол за кілька хвилин до кінця матчу забили саме ви...
– Після подачі кутового м’яч відскочив до мене. Я знаходився на відстані метрів 18-и до воріт. Миттєво пробив, влучив у «дев’ятку». Пощастило.
«У НОТТІНГЕМ ДОБИРАЛИСЯ МАЙЖЕ ДВІ ДОБИ»
– Головним тренером тих «Карпат» був легендарний у минулому футболіст Володимир Булгаков. Що скажете про нього, як про наставника?
– Про цю людину можу сказати тільки хороше. Він знав, як доступно пояснити футболісту, як зіграти у певному епізоді і мав авторитет у команді. Прекрасний тренер.
– З часом склад «Карпат» поповнив латвієць Раймонд Лайзанс. Яким він вам запам’ятався?
– Це один з кращих кіперів «відроджених» «Карпат». Чудовий футболіст і компанійська людина. Мені завжди щастило з партнерами у всіх командах, де б я не виступав.
– Разом з «Карпатами» ви взяли участь у турне за Океан. Чим вас здивувала Америка?
– Перш за все, порядком і рівнем життя. Але бажання залишатися у мене не було.
– Ваш партнер В’ячеслав Лендел був протилежної думки і залишається у США ще й сьогодні...
– Майже всім хлопцям пропонували залишитися там, але, крім Лендела, ніхто не погодився.
– Ще одним яскравим спогадом для вас, напевно, є поїздка в Ноттінгем на матч з «Ноттс Каунті». Анатолій Мущинка казав, що ви довго добиралися на Туманний Альбіон...
– Справді, в дорозі ми провели майже дві доби. Крім того, нас здивувало англійське суддівство. Перший гол «Ноттс Каунті» забив з очевидним порушенням правил. Проти нашого воротаря відверто сфолили, але арбітр закрив на це очі. Попри це, ми виглядали гідно і, незважаючи на поразку з рахунком 2:0, «Карпати» провели непоганий матч.
– Англійські вболівальники вас здивували?
– Не особливо. Той матч не зібрав переповнених трибун. Тим більше, ми звикли, що у Львові масово ходили на футбол, тому не відчували екзотики.
– Ви стали учасником першого матчу «Карпат» у Чемпіонаті України. Яким видався той матч проти «Чорноморця»?
– Вважаю, що рахунок на табло повністю відповідав тому, що відбувалося на полі. Рівна гра справедливо закінчилася з рахунком 2:2. На той час «Чорноморець» вважався фаворитом, тому легко нам не було.
– Ще один матч проти одеситів, який відбувся через кілька років надовго запам’ятався львівським вболівальникам. У матчі, в якому «Карпати» поступалися по ходу гри, львівська команда змогла перевернути все з ніг на голу і вирвати перемогу з рахунком 4:3. Один з тих важливих голів на вашому рахунку.
– Ми програвали тоді і 0:2, і 1:3... Далі була зміна воротарів – замість Сергія Чабана на полі з’явився Богдан Стронціцький. У другому таймі нас підсилив Володимир Різник. Нам вдалося вирвати перемогу. Таке буває раз на 5 або й на 10 років.
«ЄВГЕН ШАХОВ БУВ ДЛЯ МЕНЕ СТАРШИМ БРАТОМ»
– У сезоні 1992/1993 років «Карпати» вийшли у фінал Кубка України, де поступилися «Динамо». Шанси здобути Кубок у «зелено-білих» були?
– На полі точилася рівна гра. Але спочатку голом відзначився Віктор Леоненко, потім після подачі кутового Дмитро Топчієв подвоїв рахунок. При рахунку 0:1 на користь киян Юрій Шулятицький мав прекрасний момент, але не зумів використати вихід віч-на-віч з воротарем. Лише в кінці матчу завдяки пенальті ми скоротили різницю в рахунку.
– У вашій футбольній кар’єрі був певний період, проведений у складі ізраїльського «Маккабі» з Петах-Тикви...
– У складі цієї команди я провів 30 матчів, відіграв майже весь сезон. У Ізраїлі мене все влаштовувало, але все одно тягнуло до Львова. Знаєте, як воно почувати себе в чужій країні...
– Вашими партнерами у «Маккабі» були Євген Шахов, що мав досвід виступів за «Дніпро», і Валерій Брошин, відомий у минулому футболіст «Зеніту» і ЦСКА...
– Крім того, певний період часу з нами провів Геннадій Жилкін, що свого часу грав у «Карпатах». Брошин і Шахов були хорошими футболістами, що володіли чудовою швидкістю. Шахову я хотів би особливо подякувати, адже він повністю опікувався мною, оскільки на той час провів у Ізраїлі не один рік. Євген виконував функції мого старшого брата – возив на тренування, допомагав у побуті.
– Вам вдалося опанувати іврит?
– Приблизно півроку взагалі не знав, про що це вони говорять... З часом я трохи краще розумів іврит. Навіть міг сказати кілька фраз. Але щоб «опанувати» – це занадто гучно сказано (сміється – прим.авт.)
– Після ізраїльського періоду ви приїхали до Львова, де стали футболістом ФК «Львів». Сталося так, що ви стали штатним пенальтистом команди...
– Все тому, що я дуже вдало виконував одинадцятиметрові на тренуваннях. Переважно пенальті виконував я або Володимир Різник. Тому і забив стільки голів. Хтось же повинен виконувати цю функцію у команді.
