Захисник збірної Англії Террі Бутчер - про те, чому поразка від Аргентини досі не дає йому спокою і чому він викинув свої записи U2.
- Одна з найбільш знакових футбольних фотографій зображує Вас перев'язаним і закривавленим після нічиєї 0:0 між Англією та Швецією у 1989 році. Вам приємно, що вас так запам'ятали?
- Хотів би я мати права на цю фотографію! Але я точно не соромлюся того, що зображено на фотографії. Насправді, пишаюся нею. Я б сказав, що це фото моменту, тому що жодному футболісту сьогодні не дозволили б завершити гру в такому вигляді.
- Ви брали участь у трьох чемпіонатах світу у складі "Трьох левів". Що ви про це думаєте?
- Пишаюся. Лише один англієць зіграв більше ігор на чемпіонатах світу, ніж я, і це воротар Пітер Шилтон. У нього 17, а у мене 14, найбільше серед крайніх захисників, разом з Боббі Чарльтоном, Муром та Ешлі Коулом - так що я складаю досить хорошу компанію.
- Ваша перша гра на чемпіонаті світу 1982 року була досить насиченою. Англія перемогла Францію 3:1 у Більбао, а Брайан Робсон відзначився на 27-й секунді...
- Це правда, і я принйяв участь у голах. Але це не був ідеальний початок для мене, оскільки Франція зрівняла рахунок після моєї помилки. Це був єдиний гол, який ми пропустили за весь турнір. Формат у 1982 році був жахливий - після кваліфікації з першого групового етапу ми потрапили в іншу групу з трьох команд, з яких найкраща виходила до півфіналу. Ми зіграли внічию 0:0 і з ФРН, і з Іспанією і вибули.
- Чотири роки потому Англія опинилася по той бік одного з найсуперечливіших голів в історії чемпіонатів світу. Вас досі дратує "рука Бога" Дієго Марадони?
- Послухайте, він був найкращим футболістом, проти якого я коли-небудь грав, і мені шкода, що він помер таким молодим. Але це правда, що я ніколи не пробачив йому той гол, і це не змінилося з тих пір, як він пішов з життя. Через цей гол у мене змішані почуття до Дієго. З одного боку, я вважаю за честь бути той факт, що був з ним на одному полі, але нікуди не дінешся від того, що він підло схитрував.
Читай також: Головний тренер Марокко: "Хочу, щоб Мбаппе виграв ЧС-2022"
- Вас обох після того матчу взяли на допінг-тест. Ви йому щось сказали?
- Так, нас трьох вибрали разом з трьома аргентинцями, одного з яких звали Дієго. Вони зайшли в кімнату зі співами і танцями, але незабаром зупинилися, побачивши наші похмурі обличчя. Запанувала незручна тиша, і я жестом показав йому, що він своєю рукою забив перший гол. Він лише посміхнувся і постукав себе по голові, що ще більше погіршило ситуацію. У ті дні я завжди вважав футбол дуже чесним видом спорту. Шахрайство ніколи не входило в рівняння, тому Дієго дійсно впав в моїх очах.
- Після поразки по пенальті від Західної Німеччини на ЧС-90 ви багато посміхаєтесь на відеозаписах після гри. Чому?
- Не зрозумійте мене неправильно, я був спустошений, і це найбільший біль у моїй кар'єрі, що ми не вийшли до фіналу. Але було також почуття гордості за те, чого ми досягли і як ми грали, і камери, напевно, вловили це в моєму виразі обличчя. Ми не дуже добре розпочали турнір, але поступово покращили свої результати, і хоча було дуже прикро програти в серії післяматчевих пенальті, хлопці знали, що ми дозволили нашій країні пишатися нами.
- Боббі Робсон був головним тренером більшу частину твоєї кар'єри у збірній Англії, він також був вашим босом в "Іпсвічі". У вас, напевно, залишилося багато чудових спогадів про цю чудову людину?
- Ге впевнений, що у футболі була людина, якою я більше захоплювався. Любив його, але так само як і мільйони вболівальників. Той, хто бачив, як йому вручали нагороду BBC "За життєві досягнення" на шоу "Спортивна особистість року" в 2007 році, зрозуміє, що я маю на увазі. Не думаю, що в залі не було жодного сухого ока, і йому влаштували одну з найтриваліших овацій, які я коли-небудь бачив. Потім була гра проти Німеччини на стадіоні Сент-Джеймс Парк за кілька днів до його смерті. Усі знали, що він був дуже, дуже хворий, і емоції навколо цієї події були приголомшливими.
Читай також: Кларенс Зеєдорф: "Я хочу фінал, де Мессі та Мбаппе заб'ють по голу"
- Під керівництвом Робсона ви грали у складі "Іпсвіча", який виграв фінал Кубка УЄФА 1981 року, але, можливо, також повинен був завоювати цей титул, але його випередила "Астон Вілла"...
- На якомусь етапі ми претендували на трофей, але програли в півфіналі Кубка Англії. Я був би радий стати чемпіоном, тому що вважав, що ми цього заслуговували, але боротьба на кількох фронтах в кінцевому підсумку нас підкосила. Однак перемога в єврокубках була величезним досягненням для такого клубу, як "Іпсвіч".
- Ви приєдналися до "Рейнджерс" під керівництвом Грема Сунесса - зовсім іншого футбольного звіра?
- Більш протилежних людей не знайти, хоча у них була одна ключова якість - вони обидва були переможцями. Всі вважають Грема жорсткою людиною, і він був і залишається таким. Але він не був людиною, яка б розводилася просторікуючими промовами. Він міг бути досить тихим у роздягальні і багато чого залишав своєму асистенту Волтеру Сміту. Грем був дуже важливою фігурою для клубу. Хлопці хотіли грати за нього, і якщо він говорив, ви слухали.
Пам'ятаю, як Пол Гаскойн спочатку насміхався над ідеєю грати в Шотландії, називаючи це "футболом Міккі Мауса", але він змінив свою думку, коли одягнув футболку "Рейнджерс" і показав один з найкращих матчів у своїй кар'єрі. Очевидно, що доходи від телебачення дещо змінили, але для мене "Рейнджерс" і "Селтік" залишаються двома найбільшими клубами світу, і будь-хто, хто провів там час, скаже те ж саме.
- Чи правда, що ви викинули всі свої записи Simple Minds і U2, коли дізналися, що вони були фанатами "Селтіка"?
- Боюся, що це абсолютна правда. Я викинув їх у вікно. Я просто втягнувся у всю цю нісенітницю, що, повірте мені, дуже легко зробити при "Олд Фірмі". Дружина казала мені взяти себе в руки і зробити крок назад, і вона була права. Але грати за "Рейнджерс" чи "Селтік" було дуже напружено, так воно і залишається зараз.
- Між вашим вигнання з "Сандерленду" в 1993 році та переходом в "Мазервелл" пройшло 10 років. Що там відбувалося?
- Після того, як я залишив "Сандерленд" - місце, яке я любив, - ми з дружиною купили готель у Шотландії, яким керували в 1994-98 роках. Я також був оглядачем Англії на Five Live. Я повернувся у футбол як тренер молодіжної команди "Рейт Роверс", перейшов до "Данді Юнайтед" і врешті-решт став другим номером Еріка Блека в "Мазервелі". Коли вони пішли в адміністрацію, Ерік пішов, а я зайняв його місце.
- Потім ви поїхали до Австралії в "Сідней", але там не склалося?
- Мені подобався спосіб життя. Великою проблемою був Рой Кін! Він став менеджером "Сандерленда" і забрав нашого найкращого гравця - такого собі, невідомого хлопця, Дуайта Йорка. Клуб виграв титул у першому ж сезоні А-ліги, а коли я там був, ми посіли четверте місце, тому що Дуайт пішов після стартового матчу і його так і не замінили.
- Як дербі "Тайн-Вір" порівнюється з "Олд Фірм"?
- Чесно кажучи, нічим. Мені подобалося бути його частиною, а вболівальники Північного Сходу - одні з найкращих. "Ньюкасл" проти "Сандерленда "може бути найзапеклішим суперництвом по цей бік Адріанової стіни, але "Олд Фірм" знаходиться на іншому рівні.
