Роберто Моралес - про звільнення Луческу з посади головного тренера збірної Турції.
- Звільнення Луческу річ дуже банальна і прогнозована від самого початку. Справа більше не в ньому, а в ситуації зі збірною Туреччини. Нинішній склад, та й атмосфера у місцевому футболі, не надто сприяють досягненням. Але попит на успіх є досить великим, водночас з тим, що колись прекрасний футболіст, а нині просто цирковий Арда Туран грає у збірній, бо є чоловіком доньки сонцесяйного Ердогана. Тож тут шансів не було, хоча він повертався у країну, яка його цінує як тренера, можливо й більше за рідну Румунію.
Луческу сам по собі досить цікавий і дуже художній персонаж у сучасному футболі. Я б чітко виокремлював три іпостасі цього діда для українських реалій:
*його політичні погляди: Чаушеску нормальний чел, не варто його було страчувати, Україна та Росія друзі.
*його вміння шукати винних у невдачах: увесь гігантський шлейф під умовною назвою "Браво федерація!".
*його тренерський талант.
Якщо перші два пункти я категорично не сприймаю, то в третьому готовий відчайдушно сперечатися з його хейтерами.
Луческу був і є креативним наставником. Це, мабуть, від його ігрової сутності, адже Мірча був швидким, технічним крайнім форвардом. Такі, або повністю змінюють свою ігрову філософію на тренерській позиції (як Лобановський), або йдуть тією ж стежиною.
Він вмів ставити гру. Любив технарів, тому й найчастіше панькався з бразильцями. Тими самими які й робили різницю, грали на роялі, носіїв ж завжди знайдуть.
Тут, до речі, є й певний момент перебільшення його заслуг. Деякі фани Шахтаря кажуть, що він виховав і зробив гравцями Ферну, Вілліана , Дугласа Косту та інших бразилів. Це не зовсім правда, тобто він з якісного матеріалу зліпив суперових футболістів, а не з якоїсь сировини. У нас ж просто майже нічого не знали про цих хлопців, хоча у себе на батьківщині вони вже давно заявили про свій видатний потенціал. Зробити таке річ зовсім не проста, для українських реалій ж ще більш складна. Він вмів мотивувати лідерів, до речі, мова не про гроші.
Специфіка тренера Мірчи Луческу у його працездатності, фанатизмі і тоталітарності. Він був людиною-оркестром й тренером-диктатором. Такі типажі ідеально приживалися у футболі 50-х, максимум 70-х років. Далі вони зникали. З одного боку це неймовірний фанатизм тренера і його надприродна працездатність. З іншого це неможливість виправити системну помилку, адже усі навколо є лише свитою для вінценосця.
Саме через це, я вважаю, він так і не попрацював у великих топах, окрім короткого перебування в Інтері. Мав талант, але не був здатен адаптуватися. У пострадянському ж футболі було легше стати батьком-команди. Хоча й це не спрацювало при переїзді до РФ, надто багато Мірча переточив під себе у Шахтарі, що ніяк не заперечує його досягнень. Мова йде, головним чином, про міжнародні успіхи.
Він немов мамонт у сучасному зоопарку, напрочуд інший, хоча й схожий на своїх колег.
2009-го у Стамбулі два рази спілкувався з вболівальниками, один від Бешикташу, інший від Галатасараю. Обидвоє з великою повагою ставилися до нього. Феномен Мірчі в Туреччині полягає у тому, що тамтешня публіка більше цінує успіхи, ніж хейтить невдачі, а місцеві реалії теж специфічні, як в нас. Тож там його й сприймали ліпше ніж в Україні.
Також згадую відгуки про Луческу Вісенте Дель Боске, який прилетів до Стамбулу аби замінити того. Румун зустрів як найкращого гостя та надав іспанцю повне досьє на усіх гравців, розповів стільки про усі місцеві справи, що екс-тренер Реалу був дуже здивований таким прийомом від людини, яка йде з місця роботи через його прихід. Тож він бував й таким. Проте не завше, це ми теж прекрасно пам’ятаємо.
Зараз він підійшов до тієї межі, коли коло можливостей для нього надто звузилося. Чи Китай, чи ще щось вигулькне на азійських диких просторах пост-СРСР. В іншому футбольному світі він вже є ретро.
