Футболіст захиник «Шахтаря» Олександр Кучер, який влітку святкуватиме свій 10-річний ювілей у складі донецького клубу, розповів про донецький максималізм, стосунки зі Львовом і прийоми Луческу.
- Завжди дякую вболівальникам, що приходять і підтримують. Чому? Бо це нам дуже потрібно – «Шахтар» майже два роки не виступає вдома.
Найважчим за цей час було те, що постійно потрібно кудись їхати, летіти. Домашні матчі проводили постійно у різних містах. Не можу сказати, що «Арена Львів» - це наш стадіон. Нас тут добре підтримують, це правда. Але ми ж не вдома. Постійно в дорозі, в літаку, в автобусі. Із цим важко – нема своєї бази, як було в Донецьку, немає відчуття дому.
Якби не було перепон з боку УЄФА, де би виступав «Шахтар»? Важко сказати. Спочатку, пам’ятаю, був варіант із Харковом, але там заборонили проводити міжнародні матчі. У Києві тоді вже виступали інші команди, у нас залишився єдиний варіант – Львів.
Мені важко сказати, чи змінилися стосунки між ФК «Шахтар» і вболівальниками Львова. Зі свого боку ми намагалися привабити фанів своєю грою, яскравими матчами Ліги чемпіонів. Звісно, приємно грати, коли заповнені трибуни, коли люди скандують назву твого клубу – так цікавіше і легше грати. Командам важко виступати при порожніх трибунах, бо складається враження, що граєш якийсь контрольний матч, дуже важко налаштуватися. І тренеру тоді також важко налаштувати команду.
Є фанати «Шахтаря», з якими я постійно спілкуюся, ще з часів «Донбас Арени». Не впевнений, що вони приїжджають на усі матчі на «Арені Львів», але контакт підтримуємо. Напевне, вони, як і ми, дуже чекають на повернення у Донецьк.
Підтримую думку Сергія Палкіна, що «Шахтар» своїм переїздом до Львова об’єднав Україну. За цей час у нас з’явилося багато місцевих шанувальників, на вулицях Львова підходять і дякують за гру. Це великий плюс як для клубу, так і для ситуації загалом.
Минулого року у матчі із «Динамо» вболівальники «Арени Львів» вболівали проти «Шахтаря». Сподіваюсь, за цей рік ми щось змінили, і симпатіїрозділилися. Тим більше зараз у нас з’явилися навіть вболівальники із Польщі – на стадіоні завжди бачу польські прапори. А матчі із «Динамо» - принципові. Там не буває поблажок, навіть якщо та чи інша гра нічого не вирішує.
Дуже сумую за Донецьком. Усе своє життя я провів у Донецьку, адже з Києва переїхав у 16 років. Я одружився там, мої діти народились там. Тепер – це моє місто.
Коли прийшов у свою першу команду «Дружба», то не мав гроші навіть на кеди. Це правда. Я виріс у небагатій сім’ї, як і більшість дітей в Україні. Зараз футбол розвивається, дітей усім забезпечують. Із друзями дитинства спілкуюсь. Що можу сказати про себе – гроші мене не змінили.
У межах розумного ми з дружиною даємо гроші на благодійність. До нас часто звертаються за допомогою, ми моніторимо ситуацію і вирішуємо, кому можемо допомогти, а кому, на жаль, ні. (Минулого року Олександр Кучер оплатив операцію 8-місячної сироти – ред).
Дружина у Донецьку мала власний магазин із одягом. З початком бойових дій перевезла бізнес до Запоріжжя. Вона дуже любить моду, намагається розвиватись у своїй справі, часто їздить на закупівлі до Мілану. Бути просто дружиною футболіста їй не достатньо – хоче мати свою справу.
Виховуємо разом двох синів. Старший займається плаванням. Його тренує моя сестра, каже, що все у нього виходить. А з футболом поки що не складається, все таки 5 років – це рано для розуміння футболу. Я не змушуватиму своїх синів обирати футбольну кар’єру – виростуть і самі виберуть, ким хочуть стати в житті. Якщо це буде не футбол – трагедії не станеться. Це дуже непроста професія. Змушувати когось бути футболістом – немає сенсу.
В дитинстві я постійно займався якимось спортом, хоча не просто було потрапити у хорошу команду. Батьки не відмовляли від футболу. Ніхто не мріяв виростити з мене лікаря чи архітектора. Мама завжди чим могла, тим допомагала.
Дуже добре пам’ятаю свою першу зарплату – 500 грн. Півтора місяці мене протримали на базі на перегляді у Харкові, а перед Новим роком виплатили гроші і відпустили додому. 500 грн – це були великі гроші на той час.
Якби не займався футболом, то став би баскетболістом. Раніше постійно стежив за баскетбольними чемпіонатами, навіть за українським, а зараз якось не вистачає часу. Коли займався сам баскетболом, то був справжнім фаном NBA.
Зараз, коли дивлюся телевізор, завжди перемикаю на спортивні канали. Мені спорт цікавий увесь. Люблю біатлон подивитись, періодично стежу за успіхами української збірної.
Якби не «Шахтар», я би був у «Металісті» Олександра Ярославського. Я провів у Харкові не один рік, люблю це місто, дуже переживаю за харківську команду. Зараз вже ніхто не знає – буде «Металіст» жити чи ні.
Важко сказати, в якому чемпіонаті хотів би себе спробувати. Я провів усю кар’єру в Україні, вигадувати «а що б було, якби?» не хочеться. Але якби трапилась така можливість, то напевне хотілося б пограти у Німеччині. Я ніколи нікуди не рвався, мене у «Шахтарі» все влаштувало. Я люблю цю команду, тому не жалію, що усі ці роки віддав донецькому клубу.
Влітку цього року буде 10 років, як я виступаю за «Шахтар». Що було особливого? Для мене кожен матч на «Донбас Арені» був особливим. Коли тебе підтримує 50 тис. вболівальників на рідній арені – таке запам’ятовуєш на все життя. Звісно, фантастичний момент у моїй кар’єрі і в історії клубу – це Кубок УЄФА 2009 року.
Я не зациклююся на помилках. Аналізую, беру від ситуації якісь хороші моменти і рухаюсь далі, інакше – можна назавжди застрягти у своїй проблемі. От як минулого року під час вилучення у матчі з «Баварією» - так, це неприємно, непросто, але це треба забувати і рухатись далі. Якщо думати над цим все життя, то можна швидко зламатись.
Донецький «Шахтар» - це клуб номер один. Особисто для мене. Це клуб із агресивним, наполегливим характером. Це клуб, який досягає того, чого хоче. У нас усі – максималісти. Нам неважливо, чи це товариські турніри, чи матчі Ліги чемпіонів – ми завжди ставимо максимальні цілі, нам завжди хочеться перемагати. Для нас неприйнятним є друге місце – тільки перше.
Головний мотиватор команди – це Мірча Луческу. Він завжди намагається нас тримати у тонусі, мотивувати, стежить, аби ми не розслаблялися. За ці 10 років ніколи не сварився із тренером. Намагався увесь час слухати його настанови. Адже за гру відповідають футболісти, а за результат – тренер. Ми робимо одну справу, нам конфліктувати не можна. Мірча Луческу – чудовий теоретик і дуже сильний тактик. Він знає, де можна, як то кажуть, і палкою вдарити, і по голові погладити. Він чудовий психолог: вміє заспокоїти команду, а вміє й розізлити, якщо треба.
Що буде після футболу? Я ще не вибрав. Наразі граю, наразі мені важливо це. Чи стану тренером? Не знаю. Поки що хочу грати у футбол, а далі буде видно.
Перед виходом в 1/16 фіналу Ліги Європи ніхто із «Шахтаря» не ставив цілі вийти у фінал. Однак у нас були максимальні завдання на кожен матч – перемогти і вийти далі. «Шахтар» дійшов до півфіналу. Що це означає? Це означає, що команда попри численні переїзди, кадрові зміни та різні проблеми зуміла зібратися і вийти у півфінал престижного турніру. Це заслуговує поваги.
Коли мене питають, як втриматись на ногах після поразок і невдач, я раджу одне – завжди вірте в себе. Віра в себе плюс працелюбність – і у вас все вийде.
Україна, Польща та Північна Ірландія – команди одного рівня. Хто вийде у фінальний етап Євро-2016 – важко сказати. Із Польщею ми грали кілька років тому, але зараз це вже команда іншого рівня, сильнішого. Мені здається, наші суперники, як і ми, будуть битися до останнього.
Мені бракує стилю, в якому грає «Шахтар», у матчах збірної України. Хочеться більше атакувати, більше контролювати м’яч. В останній грі із Кіпром у нас цього не виходило, хоча результат був. Якщо на Євро-2016 нам вдаватиметься завершувати всі матчі на 1:0, то я не проти такого стилю. Але це якщо вдаватиметься.
На ЧС-2018 до Росії збірній України їхати варто. Футбол – це не політика. Немає сенсу зрівнювати ці два поняття.
