У 2017 році його визнали найкращим тренером УПЛ. Роман Санжар, який на той час був одним із наймолодших головних тренерів Прем’єр-ліги, цього заслужив – він привів свій клуб до всіх найвищих досягнень у його історії (перемога в Першій лізі, 4 місце в УПЛ, вихід в єврокубки) та став синонімом перемог Олімпіка.
Коли на початку жовтня Роман Миколайович залишав донецький клуб, то мав право вважатися його легендою: віддав йому дев’ять сезонів у якості гравця та майже сім у якості головного тренера. Нині, коли Санжар перебуває у вимушеній відпустці та розширює багаж своїх тренерських знань, ми поспілкувалися з ним про його роботу в Олімпіку та подальші плани.
"Коли грав, навіть не думав про тренерську кар’єру"
– Як у вас пройшов перехід від гравця до тренера? Чи не було бажання вийти на поле у складні для команди моменти?
– Ні, в мене якось швидко усе відбулося. Навіть часу не було, щоб задумуватися, адже події дуже швидко розвивалися. Річ у тім, що коли грав, навіть не думав про тренерську кар’єру. Є футболісти, які ведуть конспекти, готуються до тренерської роботи. У них це свідомо відбувається. Я грав – мені дуже подобалося грати у футбол і я хотів далі виступати. Хоча мені на той момент вже було 32-33 роки.
У нас в команді відбулися зміни, пішов Ігор Петров, прийшов Роман Пилипчук. Роман разом з президентом викликали мене і запропонували стати помічником головного тренера, і я погодився. Дуже неочікувано, адже ще брав участь у деяких тренуваннях, деяких іграх, але все одно мав уже інший статус. Хоча якихось думок про тренувальний процес не було. Зрозуміло, що основна відповідальність була на Пилипчукові, а я й Олексій Змієвський йому усіляко допомагали.
Читайте также: Товарищеский матч. "Олимпик" - "Олимпия" Словения 0:0. "Зеро" у почти тезок
Потім пройшли зимові збори. Так вийшло, що перші кілька турів наша команда розгромно програла і президент прийняв рішення змінити тренера. Викликав мене і запропонував очолити команду. Він спитав: Рома, потягнеш чи ні?. Я відповів, що не знаю, адже ніколи не був головним тренером, але все ж погодився – відчував підтримку від Влада Гельзіна, який сказав, що вірить у мене.
Для мене було важливо відчути довіру з боку президента клубу. Таким чином, дограли пів кола. Потім пройшли літні збори, і далі був той сезон, коли вийшли в Прем’єр-Лігу. Здійснилася наша мрія. Але все ж, команда до цього йшла роки два-три. Поступово збиралися футболісти, зігрувалися, формували кістяк команди. Вони не задовольнялися малим, а прагнули постійно прогресувати. І разом у нас вийшло досягти такого результату.
– У сезоні 2013/14, який завершився першоліговим чемпіонством, Олімпік пройшов 20 турів без поразок і здобув багато перемог на класі. Звідки така впевненість від вчорашніх середнячків?
– Не можна сказати, що ми були націлені саме на це завдання, але президент клубу і хлопці мріяли, звісно, про вихід в Прем’єр-Лігу. Пригадую, після перемоги у першій грі сезону, потім два матчі поспіль програли перед тією великою серією без поразок. Поступилися Полтаві, програли дома через гол із пенальті тернопільській Ниві. Після цих двох поразок дещо спустилися на землю, проте гравці змогли добре налаштуватися. І, напевно, перемога над Сумами надала впевненості хлопцям. Від матчу до матчу команда додавала, знайшли свою гру і по ходу сезону настільки були впевнені в собі, що перед деякими матчами було передчуття, що ми в будь-якому випадку переможемо. Потім всі повірили, що дійсно зможемо це зробити.
Читайте также: "Олимпик" сыграет контрольный матч с "Днепр-1"
Перед сезоном, коли запитували, на якому місці хотіли би бути по завершенню чемпіонату, я в розмові з президентом говорив, що нам головне не відстати набагато від лідерів. На той момент це були Олександрія і алчевська Сталь. Тоді були доволі колоритні команди і ми на їх фоні виглядали набагато скромніше.
Але так вийшло, що саме Олімпік був на першому місці і йдучи на зимову перерву вже навіть не думали про те, щоб фінішувати другими. Тобто вже бачили себе на першому місці і я вважаю, що хлопці своєю грою довели, що маємо думати саме так.
"Як Моха опинився в Донецьку, як його привезли – досі не розумію"
– По ходу сезону команда доукомплектовувалася, пам’ятаю, як Дитятьєва і Дороша взяли із Буковини, потім Моху запросили на весняну частину чемпіонату. Як вам вдавалися ці кадрові посилення, враховуючи невеликі ресурси клубу?
– Якщо говорити про Романа Дороша й Олексія Дитятьєва, то так вийшло, що після декількох турів у Буковині почалися проблеми, команда розпадалася. Запросили хлопців до себе, вони з радістю прийняли нашу пропозицію і в принципі нам дуже допомогли.
Щодо Мохи, то він в команді з’явився доволі випадково. Як він опинився в Донецьку, як його привезли – досі не розумію. Одного разу, коли команда виходила на тренування взимку, до мене підійшла у холі нашого стадіону жінка – агент Мохи. Я бачу, стоять двоє молодих хлопців. Це Моха і ще один хлопець – бразилець, вже переодягнені. І ця жінка-агент говорить: "Перегляньте їх, Романе Миколайовичу, дуже хороші гравці".
Читайте также: "Олимпик" в Турции: готовясь к встрече с "Олимпией"
Мені якраз потрібне було якісне підсилення, та ще й на тренуванні було місце для двох гравців, щоб була потрібна кількість учасників на заняттях. Говорю: "Добре, подивимося". А тоді зима була, слизько, крига. Вийшли на це перше тренування, я, чесно кажучи, не вірив, що ці хлопці щось покажуть. На кризі було дуже слизько, але Моха відразу на тренуванні довів, що в ньому щось є. Тому запросив його на наступне. Я подивився на нього тиждень. Зіграли товариський матч з дублем Шахтаря, де він теж добре себе проявив. Вирішили підписати цього футболіста, і так Моха опинився в нашій команді. Хоча багато чого йому на той момент не вистачало, але він працював над собою, відразу почав вивчати мову. Якщо спочатку він зовсім не грав на захист, то в процесі роботи почав розуміти, що це теж важливий аспект гри без якого у нашому чемпіонаті, та й взагалі в європейському футболі, атакувальний півзахисник не може існувати. За півроку Моха закріпився і став основним гравцем нашої команди.
Як Іса та ще десяток нігерійців голодували під Дніпродзержинськом
– Ще один легіонер – нігерієць Іса Шериф. Як знаходили підхід до гравця, який, подейкують, міг виключитися по ходу гри, хоча мав великий талант?
– Іса дуже доступний, адекватний і сильний футболіст. Напевно, один із найсильніших футболістів Олімпіка. Він не заграв потім, тому що його турбували травми, справа не в його характері. Він, навпаки, вірянин. Його просто замучили травми.
Читайте также: Команда Шевчука и Гая выиграла ежегодный Кубок президента "Олимпика" по теннис-болу
Іса був у нашій команді лідером, дуже багато зробив для Олімпіка, виріс у достойного футболіста. Прикро, що не заграв у топ-клубах. Травми не дали йому пограти у футбол на більш високому рівні. Коли він до нас приїхав, то сподобався усім. Ми прийняли рішення його підписувати.
Я тоді ще був футболістом. Тому добре знав Ісу, його талант, потенціал і усіляко намагався допомагати. І він своєю самовіддачею, своєю грою довів, що гідний місця в стартовому складі.
– Це він був одним із тих нігерійців, які "загубилися" десь під Дніпродзержинськом (нині – Кам’янське)?
– Так, їх привезли агенти, сказали, що в якусь команду. Я бачив фотографії місця, де вони жили. Там було близько десяти нігерійців і серед них був Шериф. Були серед цих африканців, щоправда, й хлопці з аматорських команд. Але Іса – чемпіон світу серед юнаків, тобто він з гарною футбольною школою.
Їх там не годували, вони були виснаженими. Коли Іса Шериф прийшов до нас, то важив приблизно 60 кг, був як тростинка. У першій товариській грі відразу показав, що виділяється своїм інтелектом, рухами, гравець дуже пластичний. Відразу прийняли рішення, що Ісу треба залишати у команді.
"Коли на потязі проїхали всю країну, побували на Західній Україні, то побачили, що та інформація, яка подається в російських ЗМІ, не відповідає дійсності"
– Як Олімпік жив у тіні Шахтаря та донецького Металурга? Ви з ними перетиналися?
Читайте также: Сергей Политыло и Иван Сондей - о матче против "Шерифа"
– У нас були непогані стосунки. Звичайно, наш клуб поступався Шахтарю з усіх боків: і фінансово, і в плані вболівальників. Шахтар – клуб зовсім іншого масштабу. Олімпік базувався в районі Боссе, і у нас був більше районний клуб.
Проте Олімпік розвивався, хотів рухатися вперед. Будували базу, синтетичні поля – на той момент у нас їх було два. У нас був маленький майданчик, стадіон, на якому граємо, там побудували трибуни та привели його під стандарти Прем’єр-Ліги. Хотіли також збудувати стандартний манеж.
Президент бачив, що команда демонструє непогані результати, гра поліпшується, і він не відставав – підганяв інфраструктуру під успіхи команди. Але, на жаль, коли вийшли в Прем’єр-Лігу так і не зіграли жодного матчу на своєму полі.
– Коли ви зрозуміли, що те що починається навесні 2014 року, це серйозно і надовго? Коли саме команда зіткнулася з воєнними діями?
– Усе починалося ще тоді, коли взимку повернулися зі зборів. В Туреччині всі дивилися телевізор, а там були тільки російські канали, тож дивилися ті новини, які були. Психологічно було дуже складно, хлопці навіть хотіли зі зборів повертатися додому, хоча на той момент серйозних бойових дій ще не було.
У березні повернулися в Україну, перший тур чемпіонату зіграли в Чернівцях. Коли на потязі проїхали всю країну, побували на Західній Україні, то побачили, що та інформація, яка подається в російських ЗМІ, не відповідає дійсності.
Читайте также: Вячеслав Шевчук: "Был рад вновь увидеть Горана Саблича"
Вже у квітні в Донецьку почали захоплювати адміністративні будівлі. Пам’ятаю, Олексій Дитятьєв винаймав квартиру неподалік захопленої телевізійної вежі. Там пішов серйозний заміс, прозвучали автоматні черги. Тоді він перебував у шоковому стані, вивіз із міста свою сім’ю. Коли прозвучали перші постріли в Донецьку, ми всі зрозуміли, що ситуація досить складна.
– Як у такій ситуації тренеру мотивувати команду і змушувати гравців думати лише про футбол?
– Не було проблем із налаштуванням хлопців на матчі. Ми знаходилися на першому місці у турнірній таблиці, залишалося небагато турів до завершення сезону. Всі гравці були надзвичайно мотивовані, адже хотіли підвищитися у класі, вийти на новий рівень. Звісно, всі хвилювалися за свої сім’ї, близьких. Коли у місті військові, захоплюються будівлі, неможливо не думати про це. Намагалися менше їздити у людні місця, більше часу знаходилися на базі, вдома. Головне, було не потрапити у неприємні ситуації.
– Олімпіку вдалося вийти у Прем’єр-Лігу, однак кінцевий матч сезону грали вже не в Донецьку. Які варіанти базування команди розглядалися? Знаємо, що могли опинитися у Бердянську, Харкові… Як відбувався ваш переїзд?
Читайте также: Ассистент арбитра матча "Шахтер" - "Олимпик" Игорь Алехин извинился перед Вячеславом Шевчуком
– Кінцевий матч Першої ліги 2013/14 ми дійсно зіграли у Бердянську. Там всі разом відзначили підвищення у класі, після чого гравці роз’їхалися по відпустках. Коли зібралися на базі, побачили, що ситуація все більше нагнітається, бойові дії загострюються. Я зателефонував президенту і сказав, що потрібно їхати з міста, адже потім вже можемо не встигнути.
У той момент уже стояли блокпости – одних пропускали, інших ні. Зібрали всі речі, інвентар, і поїхали в Харків – команда на автобусі, а я (так вийшло на той момент) рушив трішки пізніше автомобілем. І тут хлопці зателефонували, що на базі, яку нам надали в Харкові, немає належних умов, тому треба було шукати інші варіанти. Після цього Владислав Гельзін оперативно розв’язав усі питання й ми поїхали в Київ. Приїхали на базу в Щасливому, тут і залишилися.
Вже пройшло чотири роки з того моменту як ми переїхали в Київ. Склад команди неодноразово змінювався. З тих футболістів, які вигравали Першу лігу, залишився, напевно, лише Дмитро Гришко.
"Не отримував пропозиції, яка б мене зацікавила"
– Чому вирішили піти з Олімпіка під час цього сезону?
– У кожної історії є свій початок і кінець. Вирішив, що мені потрібні нові виклики, хотів спробувати себе в іншому проекті. Для того, щоб вирішувати амбітні завдання, необхідно все робити з максимальною самовіддачею та бажанням. Я вже багато років працював в Олімпіку і відчув, що вже досить складно дати щось нове гравцям. Для тренера важливо на максимумі віддаватися своїй роботі. Поспілкувалися з президентом і прийняли спільне рішення. З багатьма працівниками клубу продовжуємо товаришувати, перебуваємо у хороших відносинах. У мене не було жодних конфліктів з президентом клубу, ми попрощалися в гарних стосунках.
Читайте также: Товарищеский матч. "Олимпик" - "Шериф" (Молдова) 2:1. Победа под украинский арбитраж
– Тобто, якщо в якийсь момент ви відчуєте, що хочете повернутися в Олімпік, а також буде зустрічна воля керівництва, ви зможете повернутися?
– На зустрічі з Владиславом Гельзіним, прощаючись, ми й таку можливість обговорювали. Зараз не потрібно забігати наперед, у майбутньому час все розставить на свої місця.
– Що для вас було найнезвичнішим у перший тиждень без роботи: звикнути до нового ритму життя чи до того, що нікуди не потрібно поспішати?
– Звісно, у цей період у мене з’явилося більше вільного часу. Намагаюся приділити максимум уваги своїй сім’ї, займаюся дітьми. Для мене це дуже важливо, адже коли працював в команді, не зміг собі цього дозволити, часу було обмаль.
– За цей період отримували серйозні пропозиції очолити якусь команду?
– Мені пропонували різні варіанти, але на даний момент не отримував пропозиції, яка б мене зацікавила. Зараз продовжую навчатися, вдосконалюватися. Для тренера дуже важливо бути в курсі всіх нових тенденцій. Якщо є вільний час, намагаюся поїхати на стажування, подивитися на тренувальний процес колег. Потрібно проводити свій вільний час з користю.
– У яких тренерів стажувалися?
– Ось не так давно в Туреччині був на зборі у Ференцвароші, який очолює Сергій Ребров. Із радістю поїхав, адже хотів перейняти досвід, навчитися чомусь новому. Намагаюся постійно розширювати свій кругозір. Читаю книги знаменитих тренерів. Дивлюся матчі, вловлюючи щось цікаве для себе.
– Яке ваше бачення сучасного футболу? Наскільки зараз футбол відрізняється від того, коли ви ще були футболістом?
– Усе змінюється, ніщо не стоїть на місці. Зараз постійно застосовуються новітні технології у футболі. Більше уваги приділяється аналітиці, контролю над організмом гравця.
Сучасний футбол більш швидкісний. Тренери намагаються постійно спілкуватися з футболістами, пояснювати свої дії. Вважаю, що гравці стали більш розвинутими – для них надається більше інформації, як і для тренерів. Моя думка? Футбол не стоїть на місці, тому тут дуже цікаво працювати, а тренерська професія стає все більш різносторонньою.