Змінювалося все: до команди приходили й з команди йшли футболісти й тренери, на зміну успіхам приходили невдачі й навпаки, виросло нове покоління уболівальників, а місце у воротах незмінно залишалося за тим самим футболістом із першим номером на спині. Здається, що Шовковський у «Динамо» був завжди. Але час спливає неминуче. Сьогодні Олександрові виповнюється сорок років. Та ми говоримо з ним не як із заслуженим ветераном, який за свою кар’єру побив усі можливі рекорди, а як із діючим футболістом, що готовий штурмувати з командою нові турнірні вершини.
- Олександре, ваш перший тренер Анатолій Крощенко розказував про ваші сльози та сльози вашої матері Ольги Корніївни після його рішення перекваліфікувати вас із нападника у воротарі. Ніколи не шкодували, що тоді не наполягли на своєму, довірившись досвіду тренера?
- Думки були, але що тепер про це казати! У мене немає жодного бажання повертатися в той час, і не знаю, як би склалася моя доля, якби я залишися польовим гравцем. Уже коли був воротарем основного складу «Динамо», неодноразово ловив себе на думці: чому вся слава дістається футболістам, які забивають м’ячі та приносять перемоги команді, а на інших списують усі невдачі та поразки? Питання риторичне. Я задоволений тим, що маю. Упродовж усієї кар’єри комфортно та гармонійно почувався у футболі – і у воротах, і в «Динамо».
- Нещодавно ви побили рекорд Олега Блохіна за кількістю матчів за «Динамо», а молоді партнери по команді звуть вас «дядя Саша». Із Блохіним після цього розмовляли?
- Не довелося. Я ніколи не вів статистики й навіть зараз не скажу, скільки зіграв, наприклад, за збірну України. Чи то 92 матчі, чи то 94? Пам’ятаю, що близько сотні. Ніколи такі речі не вважав важливими. Можна вийти на п’ять хвилин і записати до активу матч, а можна відіграти його повністю. Для мене важливо бути завжди в дії, в епіцентрі гри. А відбувати номер чи виїжджати на чужих плечах – не в моїх принципах. Так само ніколи не рахував кількість пропущених м’ячів чи проведених матчів «на нуль». Налаштовував себе вийти на гру та перемогти. Усе інше не зовсім мене цікавило.
- Хоча на цифри, як ви кажете, особливої уваги не звертаєте, попереду рубіж, що непоміченим пройти не може…
- Перші сорок років дитинства (сміється). А в душі я ще дуже молодий.
- Мабуть, друзі ламатимуть голову, яким подарунком вас здивувати. Чого ще у вас немає? Чого ви самі собі хочете побажати?
- Важко сказати, до матеріального в житті я ставлюся доволі специфічно, особливо останнім часом. І не дуже люблю такі питання. Хизуватися своїми матеріальними можливостями перед іншими людьми не зовсім правильно та коректно. Футболісти, які заробляють великі гроші, на жаль, складають дуже маленьку частину населення земної кулі. Намагаюся поводитись якомога скромніше. Адже насправді важливі не матеріальні речі. Головне для мене – жити в гармонії з собою та навколишнім світом. Іноді твої погляди знаходяться в дисонансі з тим, що відбувається насправді. Уміти при цьому залишатися людиною та відчувати себе особистістю в будь-якому оточенні – найбільше мистецтво та вміння. Необхідно залишатися при цьому самим собою. Не секрет, усі ми носимо маски важливих та успішних людей. Набагато складніше бути самим собою як зі шкільним приятелем, так і з мільярдером.
