За допомогою цифр, фактів і спогадів учасників наша газета намагається реставрувати виступ столичної команди в третьому національному чемпіонаті.
— У якому ракурсі запам’яталася третя національна першість?
Володимир ШАРАН (В. Ш.):
— Чесно кажучи, погано пам’ятаю… Це тоді, коли ми рубалися з «Дніпром»?.. Тепер пригадав! Що ж, у цілому був успішний сезон: виграли «золото», наробили галасу в Європі, перемігши «Барселону» Йохана Кройффа — 3:1. Хоча, з іншого боку, дуже рано залишили кубковий турнір.
Віктор ЛЕОНЕНКО (В. Л.):
— Сезон врізався в пам’ять тим, що ми стали чемпіонами, а мене визнали найкращим футболістом — за великим рахунком, більше нічим. Я ж, насправді, спокійно ставлюся до свого минулого, живу за принципом — «що було, те загуло». Чесне слово, не знаю, скільки разів вигравав золоті медалі, точне число забитих м’ячів теж мені не відоме… Скажу, хіба що, таке: був один матч, де я зробив дубль, міг оформити хет-трик, але арбітр відмінив третій гол, причому несправедливо відмінив, за що потім попросив вибачення.
— Упродовж чемпіонату столичний клуб змінив тренера: Михайла Фоменка, котрий перед тим зробив «золотий дубль» і перемагав «Барселону», несподівано заступив Йожеф Сабо. Уся справа в сенсаційному вильоті від «Вереса»?
В. Ш.: — За великим рахунком, мені й досі складно пояснити те рішення клубного керівництва: у Фоменка все виходило, він лише починав будувати свій колектив, а тут… На мій погляд, уся справа в постаті Сабо: він був начальником команди, маючи великий уплив на Суркіса-старшого, багато з ним спілкувався, тому, вважаю, Григорій Михайлович відповідне рішення ухвалив не без «підказки» збоку.
В. Л.: — Я вважаю, що програш настільки слабкій, провінційній команді, як тогочасні рівненці, є вагомою підставою для того, аби виганяти тренера. Може, в нього в контракті пункт був такий… Просто ви, а разом із вами — більшість ваших колег і т.зв. фахівців, плутають різні речі. Зрозумійте: чемпіонство 1993 року здобув не Фоменко! І «Барселону» перемагав не він, а я на пару зі Шкапенком. Ну, ще згадаю тих хлопців, які елементарно билися на полі. Михайло Іванович іще в роздягальні сидів, коли ми в Києві вели 1:0… Недавно почув, мовляв, то я вигнав Фоменка, бо «накапав» на нього Суркісу. Та я в житті жодного разу не напрошувався на зустріч із Григорієм Михайловичем! Завжди він мене викликав, і то для того, аби вичитати!
— Кадрово весняне «Динамо» відчутно відрізнялось од осіннього, причому тут навряд чи йдеться про інше бачення складу нового тренера, бо ціла низка гравців після зими просто «зникла».
В. Ш.: — Справді: Кутєпова «сплавили» в Тюмень, я півроку взагалі не грав, а такі виконавці, як Топчієв і Хруслов, що їх запрошував Фоменко, практично не мали шансу повернутися в основу… Ну, що сказати… Кожен наставник бачить ситуацію по-своєму… Я би міг розповісти більше, та не стану.
В. Л.: — Складна ситуація. Там і до Сабо дивні трансфери відбувалися: припустімо, запросили 30-річного В’ячеслава Хруслова просто тому, що він, як і Фоменко, був із Сум (принаймні я так вважаю). Уявіть: до «Динамо» беруть вікового футболіста… Якщо чесно, сьогодні я почав переосмислювати багато речей. Тобто я не відмовляюся від попередніх поглядів, але дещо бачу інакше. Припустімо, нині вважаю Сабо хорошим тренером (і то я кажу не тому, що нині працюю з ним на одному каналі), котрий, до слова, зібрав оту команду, з якою Валерій Лобановський згодом штурмував Європу. Просто ми Йожефа Йожефовича не розуміли, бо він не міг зрозуміло нам пояснити, чого хоче… Кажучи стисло, кожен наставник бере своїх — і це логічно.
— За 34 тури сезону кияни використали трьох кіперів. Третім став 19-річний дебютант Олександр Шовковський — єдиний із того складу, хто й сьогодні в основній обоймі «блакитно-білих».
В. Ш.: — Уже тоді було видно, що це — футболіст високого рівня. Грав спокійно, з азартом, мав чудову реакцію. Його перспектива чітко простежувалася. Навесні 1994-го я з ним не виступав, але до того ми інколи діяли разом у першій лізі — я ж за Фоменка перемістився із півзахисту в захист, тому мав змогу краще бачити його роботу.
В. Л.: — Нічим особливим мені не запам’ятався. Пригадую, що прийшов він разом із Ващуком (із яким у нього все в один день), а так…
— У ході турніру першої складної травми в кар’єрі зазнав форвард Сергій Ребров…
В. Ш.: — Мені це, мабуть, відомо краще за інших: я ж із ним тоді мешкав у одній кімнаті, бачив, наскільки нелегко йому було! У нього тоді в колінному суглобі стерлися хрящі, а для того, аби вони наново наросли, потрібно було півроку майже не рухатися. І я радий, що він усе витримав! Це ж відтоді кажуть, мовляв, у нього в коліні пружинка, цим пояснюючи його стрибучість.
В. Л.: — Так, він тоді цілий рік пив якісь ліки з пляшечки, мучився страшенно. Добре, що не різали, бо залишився би шрам на півколіна… До речі, в Сергія такі специфічні ноги — іксом. Хоча в нього той ікс був не настільки явним, як у декого.
— Найбільшим провалом сезону став виліт із національного Кубка від рівненського «Вереса»: 1:1 удома після гостьових 0:0.
В. Ш.: — Якщо запитуєте про причини, то їх одна: недооцінка. Коли ми в Києві відкрили рахунок, то розслабилися. Проте отримали у відповідь (помилився наш воротар Ігор Кутєпов, пропустивши дальній удар від Олександра Паляниці). А по тому не змогли зібратися. Ми й до того грали не дуже добре, а, опинившись у скрутному становищі, нічого вдіяти не могли.
В. Л.: — Там дивна зустріч була, ще й погода підкачала — пройшов мокрий сніг і вдарив невеликий мороз. Я тоді не грав, був травмований, а матч на Республіканському дивився за воротами, сидячи в своїй машині… Мабуть, не так налаштувалися.
— Третій чемпіонат України «особливий» тим, що саме тоді було започатковано епоху флагманства «Динамо», відсутності конкуренції для киян із боку інших клубів.
В. Ш.: — Десь так і було. Ми знали, що виграємо першість за будь-яких обставин, тому не ставили її на чільне місце. Пріоритетом була Ліга чемпіонів, до цього турніру готувалися через ігри чемпіонату: уявіть собі команду, яка під фізичним навантаженням виступає в офіційних матчах! Однак не можу сказати, що взагалі не раділи медалям найвищого ґатунку, адже на той момент ми добре пам’ятали нашу осічку в першому чемпіонаті від «Таврії», тому добре знали ціну «золота».
В. Л.: — Насправді, спочатку ми не були на голову сильніші за інших. Просто мали кількох виконавців, які могли вирішити долю епізоду й матчу загалом. То вже згодом ситуація змінилася. Й справді, особливої радості від такого «золота» не отримуєш.