Колишній наставник збірної України Андрій Шевченко у своїй колонці на The Players’ Tribune розповів про війну в Україні.
Дух України
- Я спав, коли задзвонив телефон. Це була моя мама. Я подивився на годинник. Було 3:30 ночі. Коли мама дзвонить в такий час, це завжди погана новина, чи не так?
Думаю, що в той момент, коли я побачив свій телефон, частина мене вже здогадувалася, що це може бути. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Кілька тижнів усі хвилювалися, але жодна нормальна людина не хотіла змиритися з тим, що може статися. Проте, коли я побачив вхідний дзвінок з маминим ім'ям, до мене почало доходити.
Вона плакала, коли розповідала мені, що відчула, як її будинок здригнувся від вибухів. Ми увімкнули новини, і там було це. Війна. В Україні. Час ніби зупинився. Я відчував себе таким безпорадним і винуватим.
Я мав бути там, у Києві, з мамою. За кілька днів до цього у неї був день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю у неї вдома з моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював квитки на літак з 19 по 29 лютого, але через деякі документи, які мені потрібно було оформити у Великій Британії, я змінив дату вильоту на 26.
Через кілька годин після маминого дзвінка почали надходити відео від друзів та з соціальних мереж. Російські вертольоти над нашою землею, ракети, що влучають у наші дороги, мости та аеропорти, величезні затори з людей, які тікають з Києва. За один день тисячі людей, які все життя прожили в Україні, стали біженцями.
Я був у шоці. У мене четверо дітей. Мені неможливо все це зрозуміти - уявіть, як це для них. Моєму молодшому вісім років. Як йому це пояснити?
Я не можу сказати, скільки разів мені доводилося заряджати телефон. Цілий день я дзвонив людям: друзям, рідним, колишнім колегам і товаришам по команді. Чи в безпеці вони? Що з їхніми сім'ями? Що буде далі? Чим я можу допомогти? Ви панікуєте, тому що рішення, які ви раптом приймаєте, можуть змінити чиєсь життя. Пам'ятаю, в якийсь момент я просто закляк, повернувся до дружини і сказав: "Я не знаю, що робити....".
Моїм першим інстинктом було вивезти сім'ю з країни, але і мама, і сестра сказали мені одне і те ж - я так чітко пам'ятаю слова мами по телефону: "Я нікуди не поїду. Це мій дім".
Тієї ночі ми побачили, як Президент Зеленський надіслав чіткий меседж народу. Він сказав, що не залишить Київ, що ми повинні об'єднатися, щоб захистити нашу землю. Це було наше майбутнє. Це був вибір між тим, чи буде існувати наша країна, чи ні.
У такий момент змінюються твої перспективи, пріоритети, весь твій світ. Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Виграти Лігу Чемпіонів? Заробити гроші? Успішний бізнес? Все це несправжнє. Дрібні проблеми, дрібні розбіжності зникають. Все інше відпадає.
Успіх - це свобода. Успіх - це виживання.
У наступні дні ми почули різні історії. Не тільки багато людей вирішили залишитися, але й інші з усього світу поверталися без вагань додому, щоб захистити нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки, вони просто знали, що повинні піти....
Я чув про хлопців, яким по 20 років, які годинами самотужки тримали дороги, бо мали захищати своє село від загарбників.
Я чув про людей, які бігли під завали, бо треба було допомогти евакуювати сусідів.
Я навіть чув про чоловіка та дружину, обоє лікарі, які поїхали до Ірпеня, щоб допомогти в лікарні, коли на місто посипалися бомби. Вони залишили повідомлення своїм друзям: "Якщо з нами щось станеться, ви маєте законне право подбати про наших дітей". Можете собі уявити, що треба було просити щось подібне?
Подружжя перебувало в лікарні кілька днів, коли місто було зрівняне з землею, допомагаючи людям. Зрештою, вони повернулися до своїх дітей, але вони поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні. Я знаю дуже багато таких історій. Історій героїв.
Я чув історії неймовірної мужності, але також неймовірного болю та страждань. Моя тітка була заблокована у своєму підвалі протягом чотирьох днів під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіян зупинили на півдні. У мене є близькі друзі, які загинули. Серед хаосу у нас не було часу сумувати.
Я все ще відчував себе винним. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію, захистити свою землю і вивезти свою сім'ю. Мені потрібно було допомогти. У якийсь момент я сказав мамі: "Я повернуся".
Але вона мені заперечила: "Андрію, що ти будеш тут робити? Ти ж не солдат. Тобі треба залишатися там, де ти є. Іди в ЗМІ. Розповідай правду про те, що відбувається. Ця війна не тільки на землі з автоматами і бомбами. Це інформаційна війна. Ти можеш використовувати свій авторитет та зв'язки. Збирай кошти, допомагай речами та іншим. Ти можеш допомогти більше, перебуваючи там, де ти є".
Я послухав маму і намагався зробити так, щоб вона мною пишалася. У наступні дні я доклав усіх зусиль, щоб допомогти, чим міг. Було дивовижно бачити, як люди по всьому світу робили те ж саме. Демократичний світ об’єднався.
Люди телефонували мені з усіх куточків світу - Італії, США, Німеччини, звідусіль. Багато людей з усього світу робили все можливе, щоб зібрати кошти, надіслати допомогу або просто допомогти на місцях.
Ми дзвонили один одному: "Мій друг у цьому селі... мій дядько в цьому місті... мої бабуся і дідусь застрягли у своїй квартирі... чи знаєте ви когось поблизу, хто міг би піти перевірити, чи все з ними гаразд?". Дуже багато людей просили про допомогу. Ніхто ніколи їм не відмовляв.
Люди в Україні знають, що означає бути вільним, тому що ми створили цю країну разом. Ми - нова країна з давньою історією. Наша культура, мова та історія налічує багато століть, але незалежність ми здобули лише 30 років тому. Через це — особливо люди мого покоління — ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І цей зв'язок означає, що ми ніколи не хочемо його втратити.
Моя історія – це історія України.
За роки до незалежності я закохався в Київ у дитинстві, кожен вихідний мандрував містом, щоб пограти у футбол. З дев’яти років їздив на автобусах і метро туди, де мав би грати. Географію міста я дізнавався за тим, де були футбольні поля.
У мене є історія для кожної події сучасної історії України. Коли сталася Чорнобильська катастрофа і нас евакуювали з Києва, пам'ятаю, як мій тато приклав лічильник Гейгера до одного з футбольних м'ячів, які я взяв із собою, і він показав приблизно 50-кратне перевищення норми радіації - його потім довелося спалити!
Коли нарешті прийшла незалежність у 1991 році, я близько місяця грав у турнірі з академією київського "Динамо" поблизу Москви. Я щодня дивився новини в нашому готелі… Горбачов, Єльцин, увесь цей бардак. Та фальшива реальність розпаду СРСР. Коли ми виїхали потягом додому, ми все ще були частиною Радянського Союзу. Але коли ми зійшли на перон у Києві - ми приїхали в незалежну державу!
Пам'ятаю прапори. Скрізь синьо-жовті. Усі були такі щасливі. Такі ж емоції я відчував, коли вперше одягнув футболку національної збірної України до 16-ти років у матчі з Нідерландами (U-16) у Львові 2:2.
Якщо ви не знаєте, то я вам скажу, що футбол є дуже важливою частиною українського життя. Це спорт №1. Я виріс на легендах "Динамо", таких як Олег Блохін та Ігор Бєланов - це дивовижні володарі "Золотого м'яча" - але моє покоління об'єднувало людей по-іншому. Для нас гра мала інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну ідентичність.
Важко навіть уявити, яка атмосфера панувала у Львові того вечора. Стадіон був переповнений. Тисячі людей прийшли на гру молодіжної збірної! Вони прийшли, щоб побачити гру своєї команди в українських кольорах і почути українську мову на трибунах. Того вечора люди прийшли подивитися на українську, а не радянську команду.
Коли я вийшов з капітанською пов'язкою, коли ми приймали Євро-2012, всі відчували таку гордість за те, що ми можемо зробити як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми важко працювали, щоб побудувати ці стадіони, покращити сервіс та гостинність, щоб гості з усієї Європи могли побачити нашу країну і полюбити її так само, як і ми. Як тільки нас оголосили співорганізаторами, я мріяв зіграти на цьому турнірі. Коли це нарешті сталося, мені було майже 35, я страждав фізично від болю в спині... але я не пропустив би його ні за що на світі.
Це було чудове літо і визначний момент для нас як нації.
Лише через 10 років після Євро-2012, коли Росія вторглася в Україну, вперше здалося, що ми можемо втратити все, над чим так важко працювали. Нашу спільну історію. Ми знаємо, що не можемо цього допустити.
У нас більше півроку триває війна. Завдяки неймовірній стійкості наших військових та реакції демократичного світу, ми можемо сказати, що ми все ще існуємо. Деякі люди повертаються додому. Навіть відновився футбольний сезон. Ми боремося за нормальне життя.
Але це ще не кінець. Не час перемикати канал. 24 лютого у нас не було часу думати, сумувати, окрім шоку. Але зараз ми відчуваємо все. Біль і руйнування у всіх перед очима. Не відводьте погляд.
Не робіть помилки, це може статися будь-де. Це стосується кожного. Це боротьба не лише за Україну, але й за всю демократію.
Можливо, ви читаєте це і думаєте, що ви в безпеці, що це просто якесь далеке місце, що вас це не торкнеться. Можливо, багато людей в Україні думали так само зовсім недавно. Правда полягає в тому, що світ не працює таким чином. Це може статися знову і знову, якщо ми не засвоїмо уроки і не будемо триматися разом.
Я вже двічі повертався додому в рамках роботи з фондом Laureus Sport for Good та ініціативою Президента Зеленського "United24". Я побачив реальність.
Перший раз я повернувся до Києва у квітні, приїхав потягом з Польщі. Тиша - це перше, що тебе вражає.
Я не знаю, чи ви коли-небудь їздили потягом в Україні. Якщо так, то ви знаєте, що це може бути галасливий досвід. Переповнені вагони, сім'ї, які голосно розмовляють, діти, які бігають по проходах. Сміх.
Цього разу було навпаки. Тихо, напівпорожні вагони, порожні обличчя, на яких не видно жодних емоцій. Ми входили в зону бойових дій.
На пероні біля вокзалу я побачив солдатів, які вишикувалися в чергу і чекали своїх сімей. Матері, дружини та діти плачуть в обіймах. Сім'ї возз'єдналися після місяців розлуки.
Після цього я годинами гуляв з подругою вулицями Києва. Хотілося побачити місця свого дитинства, переконатися, що вони вціліли, обійняти людей, відчути їхні емоції.
Це моє місто, з яким я познайомився, подорожуючи в метро в дитинстві. Про кожен куточок у мене є історія або спогад. Але зараз все закрито. Я не міг повірити, як мало машин на вулицях. Єдиним справжнім шумом була сирена повітряної тривоги – шість-сім разів на день. Перший раз, коли ви це чуєте, це дійсно шокує.
Ми виїхали на машині за місто, повз блокпости, відвідали район, де я виріс, школи, які я знаю, поля, на яких грав.
Коли ти бачиш місця твого дитинства, в які влучили снаряди, будівлі, знищені вогнем, це щось робить з тобою. Чим далі від Києва, тим більше руйнувань.
Під час мого другого візиту я побачив Ірпінь. Це було колись гарне місто, повне новобудов... тепер там просто нічого немає. Чорне. Зрівняне з землею. Зруйноване.
Я був у Бородянці, Бучі, Гостомелі, і там те ж саме. Це треба бачити на власні очі. Це не кіно. Це реальне життя.
Далі на схід, у Дніпрі, я зайшов у дитячі палати лікарні і побачив хлопчиків і дівчаток шести-семи років зі страшними травмами. Я чув історії про бомби, які влучили в їхні будинки і забрали їхні ноги, руки, сім'ї. Я переходив з однієї кімнати в іншу, і ще в одну, і ще.
Чесно кажучи, після другої кімнати мені не хотілося продовжувати. Я не міг більше цього витримати. Занадто багато було смутку. Це війна.
І для чого? Я не можу знайти причину. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розумній людині. Люди повертаються ремонтувати та відбудовувати, але ситуація критична.
Дуже багато сімей живуть у переповнених тимчасових помешканнях без доступу до основних послуг. А незабаром настане зима.
Нам потрібно продовжувати збір коштів і пожертвувань для підтримки тих, хто ще залишається в країні, і тих, хто був переміщений. Ми повинні продовжувати говорити правду про те, що відбувається.
Моя робота з Laureus наразі включала візит до біженців у Варшаві, де знаходяться українські діти, які втратили домівку та близьких, і які подолали сотні миль, щоб знайти притулок і безпеку. Треба використовувати спорт, щоб спробувати подолати їхні психологічні травми.
Я також зустрічався з найкращими спортсменами, які допомагають підтримувати Україну. Познайомився з Ігою Свьонтек на виставковому матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Я подарував Роберту Левандовському — одному з перших спортсменів, які виступили проти Росії — капітанську пов’язку в українських кольорах, щоб він узяв її із собою на чемпіонат світу.
Світ спорту має можливість впливати на думку і навіть на політику, коли справа стосується цієї війни. Кожного разу, коли я приймаю участь у програмі Laureus, це нагадує мені, що в ці часи, можливо, більше, ніж будь-коли, спорт дійсно має силу змінювати світ.
Я залишаюся оптимістом. Бачу світло в темряві. Бачу прогрес. Бачу майбутнє моєї країни. Бачу його дуже чітко. Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми цінуємо найбільше. Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє. Ми виживемо, щоб разом продовжити писати нашу спільну історію.
На завершення хочу розповісти вам про ще одну річ, яку я побачив під час мого візиту до Ірпеня.
Колись у місті був прекрасний футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування залишилося недоторканим лише одне поле. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів на відновлення решти полів, але наразі вони залишаються повними воронок, уламків і осколків. Незважаючи на це, я побачив групу дітей, не більше 12 років, які разом ганяли м'яч.
Ці діти ніколи не повинні були пережити те, що вони пережили, або грати в таких умовах. Це не місце для дітей.
Але вони все ще там.
Досі чинять опір.
Для мене це і є дух України.
