«НАЙКРАЩИЙ ПРЕЗЕНТ - ПУТІВКА В БРАЗИЛІЮ»

- Михайле Івановичу, який найцінніший подарунок отримували на день народження?

- Найцінніше - це святкування в дружній, невимушеній атмосфері, коли люди кажуть якісь прості, але щирі слова. А власне подарунки для мене не так важливі.

- А який нині презент хотіли би від своїх підопічних?

- Головна наша мета - пробитися на чемпіонат світу 2014 року. Якщо хлопці виконають це завдання та здобудуть путівку в Бразилію, про кращий подарунок годі й мріяти.

- Можна дізнатися, чим примітне село Мала Рибиця, в якому ви народилися?

- Мальовничою місцевістю. Там чудова природа, безліч ставків, ліс. Усе, як годиться. У Малій Рибиці маю будинок, бувати у цих краях - велике задоволення.

- Напевне, з дитинства захоп­люєтеся риболовлею?

- Звичайно, подобається з вудкою посидіти на березі річки чи іншого водоймища, але якимось значним виловом не можу похвалитися, бо роблю це заради звичайного задоволення, а не через якийсь спортивний інтерес.

- А як хлопчик із Малої Рибиці потрапив у «Зорю»?

- Переважно мешкав із батьками у Сумах. Там навчався та освою­вав футбольні тонкощі. А у селі проводив час тільки під час літніх канікул. Так сталося, що мама поїхала до батьків тата й там мене народила. У Малій Рибиці мене й зареєстрували. Щодо потрапляння до «Зорі», то все відбулося, як і в багатьох інших випадках: мене помітили й запросили в клуб.

- За два роки ви опинилися в київському «Динамо». Як вас заманили в столицю?

- Це зараз доречно використовувати такі терміни. У ті часи трохи інакше відбувалися переходи. У київське «Динамо» не треба було заманювати, це була одна з провідних команд колишнього Союзу, й виступати за неї було великою честю.

- Але й конкуренція за місце у складі «Динамо» була захмарною?

- Це - чиста правда. Але не мав жодних сумнівів, їхати в Київ чи ні. Звісно, в обороні тоді підібралися дуже сильні виконавці, тож виграти в них конкуренцію було вкрай складно. Добре, що тренер щось розгледів у мені та почав випускати на поле. Довіру намагався виправдати в кожному матчі.

«500 РУБЛІВ ВИДІЛИВ МОСКОВСЬКИЙ СПОРТКОМІТЕТ, 500 РУБЛІВ - КИЇВСЬКИЙ»

- Із «Динамо» ви виграли Кубок кубків 1975 року. Чи був тоді переламний момент, після якого повірили в успіх?

- Тоді переважно не дуже сильні були конкуренти. Хіба що голландський ПСВ, півфінальні матчі з яким були доволі напруженими. На фінал із «Ференцварошем» налаштовувалися дуже серйозно, всі розуміли, наскільки ця перемога важлива. У підсумку, здолали суперника - 3:0. Хоча настрій був такий, що мог­ли й переконливіше перемогти.

- За перемогу над угорцями отримали якусь винагороду?

- Винагороду? Ну, тоді про такі речі майже не йшлося. Так, 500 руб­лів виділив московський спорткомітет, 500 рублів - київський.

- Окрім футболу, доводилося заробляти чимось іншим?

- Так, викручувалися, як могли. Але в подробиці мені не хотілося би вдаватися.

- Разом із Кубком кубків у вашій кар’єрі був ще один визначний здобуток - «бронза» Олімпійських ігор у Монреалі 1976 року. Чим запам’ятався той турнір?

- Саме тим, що радянська збірна зуміла вибороти почесне звання бронзових призерів. Для цього ми багато працювали. А якісь особливі моменти з тих часів уже й не згадаю.

«НЕ СТИКАВСЯ, АБИ В ІРАКУ ВІЛЬНО ПРОДАВАЛИСЯ АВТОМАТИ КАЛАШНИКОВА»

- Як тренер, ви працювали в Іраку, зі збірною цієї країни і клубом «Рашид». Стикалися з надмірною агресією місцевих жителів чи іншими проявами нецивілізованих стосунків між людьми?

- Нічого подібно. Навпаки, іракці мені запам’яталися дуже привіт­ними. У будь-який час можна було піти куди завгодно, з ким завгодно й не хвилюватися за свою безпеку. За чутками, на іракських базарах начебто вільно продавалися автомати Калашникова. Жодного разу із цим не стикався. Я спокійно мешкав і працював у цій країні. Од тих, хто мене оточував, отримував усебічну підтримку. А підопічні намагалися сумлінно виконувати свою роботу. Удалі результати команд, які очолював, зайве тому підтвердження.

- 1993 року, коли ви керували «Динамо», кияни трохи наробили галасу в Європі, змогли вдома перемогти «Барселону», хоча в матчі-відповіді каталонці й узяли реванш. Чи був тоді попит на футболістів «Динамо» з боку європейських грандів?

- Нічого такого не знаю. Тоді ще не були поширені гучні трансфери, а «Динамо» кортіло зберегти футболістів.

- Із тих пір побутують розмови, що ви дотримуєтеся жорсткої дисципліни. Як це сприймали гравці? Вистачало невдоволених?

- Причому тут я? Це гра вимагає дисципліни. Завжди казав підопічним, що я посередник між вами та футболом. Я даю вам інформацію, а ви вже вирішуйте, сприймати її чи ні.

- Чи доводилося застосовувати до виконавців такі методи як, приміром, відрахування з команди?

- Із мого боку такого ніколи не було. Це не в тренерській компетенції. У гравців усе прописане в контрактах, і ці моменти треба вирішувати з керівництвом. До того ж, до даної ситуації застосовують інше визначення - підходить футболіст клубу чи не підходить, витримує він конкуренцію чи ні. Але це - тривалий процес, і виконавці переважно самі себе зараховують і відраховують.

- Чи був бодай один футболіст, із яким ви ніяк не могли співпрацювати?

- Не було таких. Старався із кожним знайти спільну мову, а робочі моменти були, є й будуть.

«ЗА ГРУ МІГ ДВІ ПАЧКИ ВИПАЛИТИ, АЛЕ КИНУВ ЩЕ 1980 РОКУ»

- Подейкують, Олег Блохін у молоді роки вподобав шампанське. А ви якому алкогольному напою віддавали перевагу?

- Не хочу про це говорити. У всі часи старався не зловживати алкоголем.

- А як ставитеся до цигарок?

- Негативно. Мені не подобається, коли спортсмени завдають собі шкоди цією поганою звичкою. У цьому немає жодного задоволення. Коли працював тренером, міг дві пачки за гру випалити. Розумів, що довго так тривати не може, адже це шкодить моєму здоров’ю. Кинув палити ще 1980 року. Залежність від будь-чого - це не є добре.

- Чи був у вас період, коли переглянули погляди на життя?

- Річ у тім, що ніколи не дозволяв собі заходити сильно ліворуч, праворуч чи ще кудись. Старався ставити перед собою мету та планомірно її досягати.

- Колишній керманич збірної Росії Дік Адвокаат якось заявив, що з роками його характер став м’якшим. Можете про себе те саме сказати?

- Сильно жорстким я ніколи й не був. А щодо якихось змін у характері, то це залежить особисто від людини та ситуації, в яку вона потрапляє.

«ДІАМАНТОВА РУКА» - ЦЕ КЛАСИКА РАДЯНСЬКОГО КІНО»

- Ваше ім’я, по батькові часто використовують журналісти, цитуючи слова Анатолія Папанова з «Діамантової руки» «Привіт од Михал Іванича». Вам симпатична ця кінострічка?

- Це - класика радянського кіно. У «Діамантовій руці» зібрані справжні зірки: окрім Папанова, Андрій Миронов і Юрій Нікулін. Від перегляду цього фільму отримую задоволення.

- У кінотеатрі давно були?

- Давно. Тепер не ті кінострічки, які заохочують до походу в кінотеатр. Мені більше подобаються інші, які робилися за старих часів. Та й зараз зайшов додому, ось тобі й кінотеатр. Каналів більш ніж достатньо.

- Владні люди іноді пропонують закріпити на законодавчому рівні ненормативну лексику. Як ви до цього ставитесь?

- Дивлячись, де й за яких обставин це використовується. Якщо завдяки ненормативній лексиці виплескуються емоції - це одне, якщо ж ображається людська гідність - зовсім інше. Образливу нецензурщину я не вітаю.

- Як проводите дозвілля?

- Люблю побути із сім’єю, порибалити. Усе залежить од настрою, вільного часу, якого не так уже й багато.

- У вас багато друзів?

- А в кого їх багато? Ви знаєте таких людей? Друзів не буває багато. Стараюся всіх цінувати, попри те, який статус вони мають, працюють у футболі чи ні.

- Микола Павлов якось сказав, що багато його знайомих загубилися після того, як він позичив їм гроші. У вас трап­лялися подібні випадки?

- Звичайно. Це - природній процес, який стосується всіх, без винятку. Недарма люди кажуть: хочеш залишитися без друга - дай йому в борг.

- У вас великий автопарк?

- Не бачу у цьому потреби. Люб­лю автомобілі, але не так, аби вони десь іржавіли. Мені подобаються надійні машини, зараз, наприклад, пересуваюся на «Ауді».

«НА ПОЛЮВАННЯ ХОДЖУ, АЛЕ НЕ ДЛЯ СТРІЛЯНИНИ»

- Як ставитеся до мисливства?

- На полювання ходжу, але не для стрілянини. Подобається сам процес спілкування, коли це відбувається на природі, в приємній компанії. Загалом, не люблю зайвий галас, але все залежить од атмосфери.

- Із-поміж найталановитіших сучасних виконавців виокремлюють Євгена Коноплянку й Андрія Ярмоленка. Могли б їх порівняти з кимось із вашого покоління?

- Давайте не будемо цього робити. Кожен футболіст - особистість, і якісь порівняння вважаю некоректними.

- На клубному рівні ви кували перемоги разом із київським ЦСКА, «Металістом», «Таврією» та іншими. Де вам працювалося найкомфортніше, а де не дуже?

- У моїй кар’єрі не було жодного клубу, де би мені було незатишно. Та й, у принципі, цього не могло бути. Якби десь було би неприємно працювати, то я би там не працював. Переживав за всі свої клуби, й досі бажаю їм тільки найкращої долі.

- Чи можна розділяти тренерів, які здатні працювати тільки з клубами або тільки зі збірними?

- Так, є специфіка роботи зі збірною й клубом. Але, на мою думку, це не принципово. Думаю, будь-який тренер може працювати і там, і там. Головне, чи існує зацікавленість у його послугах.

- У Росії ввели податок на іноземних тренерів. Не вважаєте, що і в Україні треба так зробити?

- Життя диктує умови. Усе залежить од наших футбольних інстанцій.

- Наскільки розумію, в натуралізації легіонерів ви не бачите нічого поганого?

- Це питання залежить од вимог часу. Думаю, років за 15 підросте нове покоління вітчизняних футболістів, і все стане на свої місця.

- Ви щось колекціонуєте?

- Як і всі тренери - перемоги.

- Наостанок: яке питання хотіли би собі поставити?

- Поки таких немає.