Свого часу цей футболіст тішив грою вболівальників Чернівців, Запоріжжя та Одеси. Для пісенної столиці України Віктор Мглинець узагалі — футбольна ікона
За рідну «Буковину» футболіст провів майже 400 матчів, забив більше 100 м’ячів, є одним з головних гвардійців клубу. Пам’ятають його й у Південній Пальмірі. Нині Віктор Іванович мешкає в рідних Чернівцях, де в останні роки тренує міні-футбольний клуб «Меркурій». Як складається життя відомого футболіста після закінчення кар’єри, читайте в нашому інтерв’ю.
«Новини про зникнення клубів уже нікого не дивують»
— Вікторе Івановичу, не так давно футбольну Україну шокувала новина про можливе зникнення чернівецької «Буковини». Що сталося з клубом і чи поліпшилися справи в буковинців?
— На жаль, подібні новини вже нікого не дивують. Останнім часом багато команд просто зникають. Особисто мені дуже неприємно таке чути. На даний момент справи йдуть краще, фінансування поступово налагоджується. «Буковина» — це флагман західноукраїнського футболу. Вона не може зникнути. Зараз крига скресла — губернатор допомагає, мер зацікавився справами, є надія на додаткових спонсорів.
— Розкажіть, будь ласка, як склалася ваша доля після того, як ви закінчили активні виступи?
— Спочатку працював граючим тренером у «Буковині». Допомагав нинішньому наставнику команди Юрію Гію. Окрім того, виступав за ветеранів чернівецької команди. Ми досягли певних успіхів. Спочатку стали чемпіонами України, потім виграли Кубок України серед ветеранів. Обіграли суперників із Одеси та Донецька. 2005 року я почав спонтанно займатися міні-футболом. Якось думав, що цей вид спорту для мене знайомий, але в процесі глибшого пізнання зрозумів, що футбол і міні-футбол — абсолютно різні речі.
— Ви згадали про Одесу. Як оцінюєте нинішні результати не чужого для вас «Чорноморця»?
— Успіхи команди, на мою думку, пов’язані з правильною роботою клубу. Починаючи від президента, тренера та футболістів, закінчуючи рядовими менеджерами. Мені подобається їхня трансферна політика. Здається, беруть у команду не зірок світового футболу, але вони здорово грають. Мені подобається той футбол, який зараз показує «Чорноморець». Більше того, команда може похвалитися результатами. Дуже велика заслуга у цьому головного тренера. Багато хто не вірив у нього, але він довів, що є хорошим фахівцем. Григорчук створив прекрасний колектив. Сформований стрижень він розбавив «точковими» придбаннями Гая й Антонова. Як приклад, можна купувати футболістів за 10 мільйонів, але на полі вони не знатимуть, що робити. Тому «Чорноморець» цілком заслужено посідає високе місце в таблиці. Переживаю тільки, щоби хлопці фізично витримали, адже грати в такому ритмі тяжко.
— Повернемося до міні-футболу. Які перспективи цього виду спорту в Україні?
— Чесно кажучи, стан міні-футболу в Україні є жалюгідним. У нашій країні мало дитячих шкіл для зміни. Візьмемо до прикладу львівську «Енергію» — досвідчених хлопців багато, а молодих гравців не вистачає. У вищій лізі виступає всього 7 команд. Існує багато проблем у організації міні-футбольного господарства.
«Про Юхима Школьникова згадую з особливим трепетом»
— Пропоную заглибитися у спогади. Розкажіть, будь ласка, про ваше дитинство й про те, із чого почався інтерес до футболу.
— Я не виокремлювався від тогочасних хлопчаків — йшов до школи з м’ячем, повертався звідти з ним. Ні на хвилину не розлучалися. Одного разу до нашої школи завітав якийсь чоловік. Сказав, що набирає хлопців для участі в масштабному турнірі «Шкіряний м’яч». Я став одним із учасників цього турніру, а в першому ж матчі забив два м’ячі, тим самим сприяв перемозі своєї команди. Мене запримітив тренер місцевої ДЮСШ і запросив до себе на тренування. Скажу чесно, мені не сподобалося. Але футбол я не залишив і записався у школу провідної команди міста — «Буковини». Саме там я відбувся як футболіст.
— Скільки років вам виповнилося, коли ви вперше туди прийшли?
— Мені було 8 років. Коли мені виповнилося 17, потрапив до основної команди.
— Пам’ятаєте свою першу зарплатню?
— Звичайно. Вона була в мене навіть вищою, ніж у батьків. Я гордо прийшов додому й приніс перші зароблені гроші. Було дуже приємно й радісно — я почав заробляти завдяки своїй улюбленій справі.
— Перші кроки в «Буковині» робили на початку 1980-х. Якою була ця команда?
— Найперше, вона була дружньою. Не важливо, скільки тобі років і звідки ти — хлопці радо приймали новачків. Які там імена були: Іван Гакман, Юрій Гій, Валерій Богуславський, Сергій Шмундяк, спочилий уже Володимир Нікітін! Це легенди місцевого футболу.
— 1986 року ви поїхали в Запоріжжя. На той час «Металург» міг похвалитися прекрасною командою, яка виступала в першій лізі СРСР. Які спогади у вас про виступи в краю Хортиці?
— Насамперед це підвищення в класі. Велику роль зіграв сімейний фактор. 1985 року я став найкращим бомбардиром «Буковини», отримав багато запрошень із інших команд. Мною цікавився, наприклад, Віктор Прокопенко, який тоді очолював «Чорноморець». Але в мене не вистачило терпіння. Ми приїхали туди з Юрою Гієм, а одесити саме брали участь у перехідних іграх за право залишитися у вищій лізі. Я вирішив не чекати й поїхав у Запоріжжя.
— Саме там визначальну роль зіграв «сімейний фактор»?
— Так, адже мені запропонували квартиру, я зовсім не переймався побутовими питаннями. Загалом, у Запоріжжі все було на найвищому рівні. Особливо відзначу тренера «Металурга» Олександра Олександровича Томаха, який зробив великий внесок у мою футбольну освіту.
— Якщо узагальнювати вашу кар’єру, то треба відзначити, що у Чернівці ви поверталися 6 разів. Чергове повернення додому відбулося після запорізького періоду. Тоді «Буковину» тренував відомий український тренер Юхим Школьников. Як працювалося з ним?
— Він приїхав за мною в Запоріжжя і запропонував повернутися у Чернівці. Про Юхима Григоровича згадую з особливим трепетом. Це — людина, тренер, стратег, психолог. Можна багато тренувати, навантажувати футболістів, але не відчувати їх. Школьников завжди знав, що сказати і в який момент це зробити.
«Про всі команди, в яких виступав, спогади лише позитивні»
— Ви неодноразово виводили на поле «Буковину» в ранзі капітана. Пам’ятаєте перший матч, коли одягнули капітанську пов’язку?
— Було це 1990-го року в домашній грі зі «Спартаком» (Нальчик). Хлопці довірили мені таку місію, а це мене дуже надихало і, водночас, зобов’язувало до відповідальності. Я хвилювався, але даремно. Ми перемогли з рахунком 3:0, а я забив двічі.
— На початку 1990-х років ви поїхали в Ізраїль. Чи швидко змогли призвичаїтися до нової країни й культури?
— На той час існувала певна тенденція. Багато футболістів шукали кращої долі за кордоном. Я досить швидко адаптувався в новій країні. Мені подобалося в Ізраїлі, попри те, що іноземець мав бути кращим од місцевих виконавців на дві голови. Постійно намагався доводити це на тренуваннях і в офіційних матчах.
— Ви згадували, що свого часу мали запрошення від одеського «Чорноморця», але тоді стати гравцем одеської команди вам не судилося. Від долі не втечеш, тому у сезоні-1996/1997 ви таки одягнули футболку «моряків».
— Виходить, що так. В Одесі підібрався чудовий колектив: Гусейнов, Парфьонов, Зотов, Селезньов, пізніше в команду прийшов Щекотилін. «Чорноморець» — це елітна команда, в якій не кожному вдається розкритися. На той момент головним тренером був Леонід Буряк. Шкодую тільки про одне — в Одесу я приїхав, коли мені було 33. Напевне, трохи пізно.
— Про кожну команду, в якій ви виступали у вас винятково позитивні спогади…
— Не дивуйтеся, що про кожну свою команду згадую з симпатією й любов’ю. Адже футбол — це така річ, яка пронизує все життя людини. Як, приміром, не сказати хороші слова про Одесу… Це місто гумору і футболу. Пригадую хороше ставлення вболівальників до «Чорноморця» й до мене зокрема.
— Доводилося чути, що Одеса — дуже специфічне місто, яке вражає своєю атмосферою та шармом. У чому така особливість міста проявлялася для вас?
— Саме життя в Одесі — річ незвичайна. Наприклад, чуєш простий діалог, але відчуваєш, що в ньому є якийсь підтекст. У Львові ця розмова сприймалася би серйозно, а ось у Одесі вона пронизана гумором. Наприклад, їхав одного разу після тренування додому без машини. Уявіть ситуацію: стоїть на кінцевій зупинці трамвай. У середині трамваю багато люду, чекають, коли ж нарешті він рушить. Ось забігає жінка, двері зачиняються, трамвай їде. Поруч чую фразу: «Нарешті, дочекалися». Мовляв, цю жінку ми спеціально чекали. Ніби проста річ, але для мене дуже знакова. Людям із гумором таке сподобається — це прості життєві моменти.
«Авторитет Гусейнова відчувався»
— Як вам працювалося під керівництвом Леоніда Буряка?
— Він дуже вимогливий тренер, який ніколи не дивився на вік футболіста. Не важливо, скільки тобі років. У нього не було улюбленців, тому до всіх Леонід Йосипович ставився однаково. Відповідно в команді не було угруповань. Загалом же, в кожній дії Буряка відчувався професіоналізм.
— Чи відчувався авторитет Тимерлана Гусейнова?
— Безперечно, Гусейнов — людина, яка досягла у футболі немалих висот. Але у ставленні до хлопців Тимерлан був дуже простим.
— Одного разу ви зізналися в інтерв’ю, що найкраще на полі взаємодіяли із Сергієм Ковальцем. Чи були ще такі футболісти, яких відчували на полі із заплющеними очима?
— Разом із Сергієм Ковальцем ми провели не один матч, тому порозуміння було на високому рівні. Щодо інших футболістів «Чорноморця», то тут теж вистачало людей, які віддавали пас у той момент, коли ти ледь устиг подумати про це. Із розумними футболістами завжди приємно й просто грати. Нам не пощастило, що наступного сезону «Чорноморець» вилетів. Ми не були слабкішими за суперників.
— «Чорноморець» опинився в першій лізі, тож ви вкотре вирішили повернутися у Чернівці?
— Мені було вже 35 років, і я розумів, що пора завершувати. Хоча навіть на той момент я мав запрошення з вінницької «Ниви», пропонували продовжити кар’єру в Тернополі, Івано-Франківську. Але я вирішив не подорожувати країною, треба було осідати на одному місці, бажано поруч із домівкою.
— У вищій лізі ви забивали у ворота «Динамо», «Шахтаря», «Таврії», «Дніпра». Який із цих голів можете назвати найпам’ятнішим?
— Кожен із тих м’ячів, про які ви згадали, однаково дорогий для мене. На той момент беззаперечним лідером українського футболу було київське «Динамо». Я відкрив рахунок у матчі з киянами. Шкода, що в підсумку ми поступилися з рахунком 3:1. Тодішнє «Динамо» майже всім складом формувало збірну України. Поцілити у ворота Олександра Шовковського — це велика честь. Красивим вийшов гол у ворота «Дніпра» зі штрафного.
— У складі «Буковини» ви зіграли майже 400 матчів. Що для вас означає це досягнення?
— Чесно кажучи, не задумувався над цим питанням. Можу сказати, що не шкодую про свій вибір у футболі. Для мене це дуже приємна згадка. Я долучився до історії чернівецького футболу, забив більше 100 м’ячів за «Буковину», пограв за кордоном, виступав у складі запорізького «Металурга» та «Чорноморця». Уважаю, що моє футбольне життя виявилося багатим на хороші події. Зараз просто хочу подякувати всім, хто вболівав за мої команди й за мене.
