Український нападник Мирослав Славов, який колись захищав кольори донецького "Металурга", за свою кар'єру встиг пограти з великою кількістю зіркових футболістів, починаючи від Гжегожа Крихов'яка і завершуючи Роберто Карлосом, з яким його шляхи перетнулися в "Анжі". Крім цього йому пощастило потренуватися під керівництвом самого Лорана Блана, а також випробувати свою удачу в стані "Бордо", який на той час був одним з лідерів чемпіонату Франції.
Однак крім футбольного життя Славов, який виїхав у п'ятирічному віці до Австрії, де й робив свої перші кроки у футболі, встиг стати учасником у різних телепроектах, а також в дитинстві міг і зовсім піти шляхом своєї кузини Марти Костюк: зайнятись не футболом, а тенісом. Про все це та багато іншого з позитивним настроєм 27-річний футболіст розповів у нашій щотижневій рубриці "П'ятничний погляд в минуле".
Доречі, інтерв'ю Мирослав охоче погодився дати, але за однієї умови. "Воно повинно бути українською мовою, - сказав футболіст. - Російською не треба, хіба що додатково попередиш читачів, що це переклад з української. Це принципово".
З дитинства знав, що професійний спорт - це колосальна робота
- У твоїй родині, крім тебе та брата, ніхто не займався футболом?
- Так, у футбол до нас професійно нікого не затягнуло. А ось в тенісі, можна сказати, у нас половина сім'ї (Посміхається). Моя кузина - Марта Костюк. Вона - дуже велика розумниця, незважаючи на свій юний вік вона вже змогла досягти певних успіхів - виграла юноірський Australian Open, ITF Womens Circuit, а також у дорослій категорії змогла себе проявити добре. Думаю, в неї ще все попереду.
Її мама, моя тітка, також була непоганою тенісисткою в СРСР, а зараз тренує дітей, в тому числі й Марту. Дядько також грав, а дідусь по маминій лінії їх тренував. Виходить що всі активно займалися тенісом, тренували багатьох спортсменів. Як бачиш, сім'я у нас досить спортивна, але футболом хіба що батько злегка займався, стояв на воротах, але не професійно. До сих пір розповідає всім, який він був хороший воротар (Посміхається).
Найбільшим любителем футболу у нас завжди був мій брат Вадим. Він любив і зараз дуже любить футбол. Він в дитинстві навіть завжди просив у мами маленького брата, з яким він міг би грати в футбол (Посміхається). Коли я народився, він був неймовірно радий, проте я його спочатку злегка розчарував - футболом не цікавився, для мене важливішою була їжа (Сміється). Був такою маленькою, товстенькою дитиною, якого бабуся неймовірно любила за те, що ніколи порожній тарілку не залишав (Сміється). Брат, засмучений таким розкладом, сказав мамі: "Ми так не планували, забирай його назад! Хочу його поміняти" (Сміється).
- Через час все змінилося?
- У 95-му році ми переїхали до Австрії: мені було років п'ять, йому - 11. Він тоді вступив до Академії віденської "Аустрії", і мене потягнув з собою, навіть не питаючи. Так ми і дійшли до юніорів. Я так влився в футбол, що навіть не знаю, як можна уявити зараз життя без цього виду спорту. Вся моя любов, вся моя кар'єра склалась завдяки Вадиму, який мене завжди підтримував і підштовхував до кращого. Він досі приїжджає до мене і тренує після моїх основних тренувань з командою.
- Батьки нормально поставилися до того, що ви з братом пішли в футбол? Адже у вашій родині були в основному тенісисти, а дідусь і бабуся - зовсім доктори наук!
- Нас усі дуже сильно підтримували. Завжди возили нас на тренування, забезпечували всім, що потрібно. Батько нас навіть о п'ятій ранку будив, щоб ми виходили на пробіжку в лісі, тренувалися перед школою. Усі нас дуже готували до професійного спорту, хоча самі футболом до цього настільки не цікавилися. Батько моєї мами також присвятив багато часу на наші з Вадимом тренування, використавши свої цікаві ідеї. Він намагався, щоб ми на тренуваннях працювали ефективно та інтенсивно, а не просто били по м'ячику.
Нам вже з дитинства пояснили, що професійний спорт - це колосальна робота, без якої успіху не досягти. Багато хто бачить Мессі і каже, що він просто талант, але щоб стати таким талантом, покладена велика робота його сім'ї, близьких, тренерів. Ніхто про це майже і не замислюється. Не буває такого, щоб хтось вийшов з мами і відразу став супер-футболістом. Без підтримки сім'ї, близьких або тренерів, які б возили і допомагали дитині, успіху майже ніхто й не досяг би.
Я часто зустрічав футболістів у своєму житті, які були в тисячі разів кращі за мене, проте зараз ніхто з них вже не грає в футбол, досить рано повісивши бутси на цвях. Як тільки у когось щось злегка йде не так, як мріялося, усі опускають руки, і без підтримки їх ніхто вгору знову підняти не зможе.
- Протягом всієї твоєї кар'єри саме подібна підтримка тобі й дозволила залишитися у футболі, незважаючи ні на що?
- Так і є. Хочу сказати спасибі всім моїм близьким, що вони дозволили мені стати тим, хто я є!
- Повернемося ще до твого дитинства. У родині багато тенісистів, а ти не пробував себе в цьому амплуа, адже, як ти говорив, футбол ти не любив спочатку?
- (Посміхається) Я не тільки футбол не любив, але й інші активні діі та спорт. Мені більше хотілося їсти і гратися в іграшки. Всі діти ходили на різні види спорту, шукаючи те, що вони полюблять. Мене, особливо не питаючи, затягли в футбол. Після цього інші види спорту навіть не розглядав. Хоча наша мама хотіла нас різноманітно виховати, тому мені доводилося ще ходити і на акробатику, і в музичну школу, і на плавання, яке в майбутньому мені дуже допомогло розвинути витримку й легені. Правда, футбол для мене завжди був на першому місці. Якщо були якісь інші додаткові заняття, то я на них не йшов. Пріоритет номер один - тренування з командою.
- Бабуся й дідусь, які є знаменитими математиками, не боялися за твоє навчання через футбол?
- Ні, в нас у родині завжди навчання йшло на першому місці і в прямому зв'язку з тренуваннями. Якби у мене були погані оцінки в школі, то мене б батьки не відпустили на футбол. І мені, і Вадиму, і моїм сестрам, які займаються професійно художньою гімнастикою, було завжди ясно, що без хороших оцінок ми не підемо туди, куди захочемо. Уже в дитинстві нам доводилося працювати на два фронти (Посміхається).
Зараз ми все розуміємо, що це важливо. Вадим - великий молодець. Він зміг закінчити успішно дуже престижний австрійський університет за спеціальністю фінансова математика. Середня сестра, також як і я, навчається зараз в університеті. Вона вивчає математику, я ж вчуся дистанційно на економіста. Доводиться їздити на іспити.
- Складно зараз поєднувати навчання та футбол?
- У школі було значно простіше: встигав і те, і те (Посміхається). Однак зараз з університетом досить важко, чесно. Я не знаю, як було Вадиму, але у мене часом голова закипає, коли приходиш після тренувань, втомлений сильно, а треба ще вивчити те, що на тебе чекає на іспитах. Голова працює зовсім інакше. Важко, проте я чудово розумію, що це дуже важливо в майбутньому.
В Австрії дуже багато уваги приділяють розвитку твого футбольного мислення й техніці
- У дитинстві багатьох гравців використовували на різноманітних позиціях: воротарі були форвардами, форварди - воротарями. Де ти встиг пограти у дитячі роки?
- В Австрії я починав лівим захисником, потім в юнацьких командах був тривалий період опорним хавбеком, а вже в 17 років опинився у нападі. Навіть один раз в воротах встиг постояти (Посміхається). Мені було років 10, наш воротар тоді отримав червону картку, а у нас не було вже права на заміни, тому зголосився стати в ворота. Не пам'ятаю, як я тоді зіграв, але будемо вважати, що залишив свої ворота "сухими" (Сміється).
- Ти - українець, який почав свою кар'єру в Австрії. Чи важко тобі було в дитинстві?
- Якщо чесно, то дуже. У футболі - трохи простіше, адже там були одні іноземці (Посміхається). А ось в школі, де я був одиним з двох іноземців, а решта - австрійці, були труднощі. Якщо ти - іноземець, то тобі важко, але якщо ти ще й не знаєш мови, то просто жесть. Мене ігнорували однокласники, не запрошували на дні народження, десь тиснули... Перші чотири роки там були неймовірно складними. Однак, коли я перейшов у старшу школу, все змінилося. Все літо я боявся, що в новій школі все буде знову так само погано, як і в попередній, але я помилявся. З перших днів мені вдалося знайти там друзів, і далі справи пішли тільки краще.
У футбольному ж плані, як я раніше сказав, було простіше, адже в дитячих командах завжди було досить багато іноземців. Не були настільки помітними наші відмінності. Тренери ж ніколи не виділяли когось, стоїть місцевий хлопець, або приїжджий. Якщо ти граєш добре, то завжди будеш на полі. Будеш лажати - дивись за грою з лави.
- А як тренери свої ідеї доносять діткам, особливо з огляду на те, що багато іноземців?
- Якщо чесно, то в мене були дуже впевнені в собі тренери, які показували і пояснювали детально, що і як потрібно робити. Якщо ти цього не робиш, то ти просто не граєш. Не було якихось індивідуальних підходів до дитини - до всіх однакові вимоги.
- А якою мовою він спілкувався з дітьми?
- Тільки німецькою. Зрозуміти футбол і вимоги тренера, навіть якщо ти погано знаєш мову, - не важко, це ж вам не ядерна теорія. Лише кілька слів, які потрібно вивчити, щоб почати розуміти. У дитинстві тренери багато тактики не розповідають дітям, лише вже в більш старших групах, коли з мовою у багатьох проблем немає. Якщо ж і до тієї пори у тебе з мовою біда, то завжди був хтось з твоїх одноклубників, який прибув з твоєї країни, який і допоможе. До речі, запам'яталося, що в нас у кожній віковій групі завжди було як мінімум двоє турків і два югослави. Вони один одному завжди допомагали з перекладами, бо часто один просто не знав мови.
- В Україні діток більше намагаються розвинути фізично, а на що робиться акцент в австрійських тренуваннях?
- На техніці, дуже великий акцент саме на неї. У тій самій Франції, де я вже потім грав, так само, як і в Україні, - намагаються виробити витривалість і фізичні можливості. Там же всі африканці грають, які бігають, дуже багато бігають, високо стрибають, але потім грають, скажімо так, без голови (Посміхається). Мало у них працюють над технікою і футбольним мисленням, тому, на мій погляд, чемпіонат Франції зараз досить слабкий.
В Австрії дуже багато уваги приділяють розвитку твого футбольного мислення, роботі з м'ячем і розвитку техніки. Минулого року юнацький турнір зміг виграти "Зальцбург". Та й взагалі багато австрійських юніорських команд дуже успішні, незважаючи на те, що Австрія не настільки велика країна.
Саме за рахунок успіху в дитинстві багато гравців, які робили свої перші кроки в Австрії, продовжують свої кар'єри в топ-чемпіонатах. Правда, через ці від'їзди талановитих футболістів і страждає австрійський чемпіонат. Самі ж гравці непогано продовжують свій розвиток в інших країнах, найчастіше в Німеччині. Якщо поглянути на збірну Австрії, то більшість гравців або грали в Бундеслізі, або грають там донині. Якщо ж талановитий гравець потрапляє в чемпіонат Австрії, то дуже часто він чомусь із часом зупиняється в своєму розвитку. Багатьом молодим гравцям, які потрапили в головні команди, відразу радять якомога швидше їхати до Німеччини, щоб там продовжувати розвиватися.
- Ти пройшов Академії "Аустрії", "Рапіда" і "Адміра Ваккера". Чи є різниця в їхніх підходах до тренувань? В Україні, наприклад, діток "Шахтаря" й "Динамо" тренують зовсім по-різному.
- Чесно? Ніякого розходження я не побачив у ту пору! Може зараз вже все змінилося, з того часу дуже багато змін відбулося в футболі. Гвардіола зі своєю "тікі-такою" все поміняв. Давно не дивився за грою дітей.
- З ким із відомих футболістів у дитинстві вдалося перетнутися на австрійських полях?
- Точно пограв проти Марко Арнаутовича кілька разів, коли мене брали грати за старшу команду. А так, начебто, особливо й ні з ким не перетиналися. Могли зустрітися з Алабою, який на пару років за мене молодший, але наша зустріч відклалася на німецькі поля у Кубку.
Мій найкращий друг раніше був Александар Драгович, який не так давно захищав кольори київського "Динамо". Він - серб, я - українець. Ми швидко і добре здружилися, підтримували один одного. Правда, потім наші шляхи розійшлися. Я перейшов до "Адмір Ваккер", а він від самого початку і до кінця був у "Аустрії". Дуже хороший і приємний хлопець, з яким завжди можна було посміятися.
- Ви до сих пір на зв'язку?
- На жаль ні. Я його років за два тому в останній раз випадково зустрів в одному з клубів Відня. Раді були бачити один одного, поспілкувалися трохи, але ми вже не дружимо так, як раніше.
- Хтось із футболістів на юнацькому рівні тобі запам'ятався? Може хтось, у кого був великий талант, але він так його розвинути сповна й не зміг.
- Були футболісти, той самий Фелікс Рейні, який вважався одним з найкращих на полі, але вони усі не змогли продовжити успішно свій прогрес, досить рано завершивши кар'єру. Багато зірок юніорів просто не змогли реалізувати свій потенціал навіть на 30%, граючи в командах дуже низького рівня. Чому так - складно сказати...
Гармаш із Батістутою постійно забивали мені на Playstation
- Граючи в Австрії, ти зміг привернути увагу до себе з боку юнацьких збірних України. Не замислювався тоді над тим, щоб захищати кольори молодіжки Австрії?
- Ні, ніколи! Завжди була мрія грати лише в збірній України. Я дуже вдячний Австрії за те, що мені дала ця країна. Це моя друга батьківщина, де я провів більшу частину свого життя, але Україна у мене в крові і завжди в серці. У мене в родині завжди розмовляють українською мовою, я - українець, і захищати кольори іншої країни для мене було б неправильно.
- Ти пройшов чотири юнорскі збірні, але до молодіжки так і не дістався. Чому так склалося?
- Мені дуже не пощастило. За місяць до старту чемпіонату Європи U-19, на якому за підсумком наша збірна змогла здобути перемогу, я отримав серйозну травму, хоча міг поїхати в складі команди на цей турнір. Але перелом мініска на тренуванні з першою командою "Бордо" поставив хрест на моїй поїздці.
Добре пам'ятаю цю травму. Ми робили вправу з відпрацювання ударів: потрібно було завершити передачі точним ударом по воротах. Мені видали дуже сильну передачу, м'яч вже майже вилітав у аут, але мені ж хотілося показати себе Лорану Блану, що я віддаю всі сили і можу дістати будь-який м'яч, тому пішов до кінця за ним. В результаті потягнувся за ним, і так розгорнув коліно, що я навіть почув певний хруст. Зрозумів, що все дуже погано. В результаті поїхав в лікарню і мої побоювання підтвердилися - потрібна операція...
Весь рік працював для того, щоб зіграти на цьому чемпіонаті Європи за Україну, щоб допомогти команді... Це Євро могло змінити мою кар'єру, міг стати чемпіоном... Але не склалося, не пощастило... Вірив, що зможу показати себе там при великій кількості скаутів... Дуже шкода, до сих пір дуже шкода... Думаю, може все це і позначилося на моєму майбутньому в складах українських збірних.
- Ніхто з тренерів більше не виходив на зв'язок?
- Після цієї травми ніхто не зв'язувався зі збірних. Хоча я дуже здивований цим, якщо чесно. Був успішний період в моїй кар'єрі, коли я тільки перебрався до "Анжі". Дебютував у Кубку проти "Зеніту" і грав у чемпіонаті Росії з перших хвилин, не дивлячись на те, що конкуренція в команді була дуже висока. Але й навіть тоді ніхто про мене вже не згадував, на жаль.
- А як взагалі хлопці ставилися до тебе, хлопця, який приїхав з іншої країни?
- Все нормально, жодних проблем не було, незважаючи на те, що в нашій віковій категорії я був єдиний, назовемо це так, легіонер. Вони навпаки дуже цікавилися як там у Європі, який підхід тренерський і як там влаштован футбол. Думаю, їм було цікаво дізнаватися нову інформацію, адже всі хлопці всередині один одного добре знали і знали всі місцеві реалії, але про закордонні - менше, тому завжди з радістю відповідав на їхні запитання. Та й так у нас була відмінна атмосфера в колективі.
- З кимось із хлопців з юнацької команди ти зв'язок підтримуєш?
- Ні, адже я тоді жив у Австрії, та й не було тоді настільки багато хороших додатків для спілкування з хлопцями, як WhatsUp, Viber, Facebook або щось схоже. Думаю, якби все було як зараз, то точно був би з усіма на зв'язку. Тоді було з цим важче, тому на зв'язку з ними не був, і так якось наші зв'язки і загубилися.
- З ким із хлопців у тебе склалися найкращі стосунки? З ким би тобі хотілося побачитися?
- Ой, важке запитання (Посміхається). Напевно, з усіма. Я не з тих футболістів, які приходять в нову команду і спілкуються лише з парою-трійкою хлопців. Я - товариський хлопець, тому намагався бути в хороших відносинах з усіма у команді.
Жили в одній кімнаті з Денисом Гармашем, тому десь з ним і частіше спілкувалися. До речі, добре запам'яталося, як ми часто грали в футбол на Playstation. Він постійно брав команду з Батістутою і забивав мені голи з центру поля (Сміється).
- До речі, про Гармаша. Він зараз - один з найбільш емоційних футболістів у київському "Динамо". Тоді він був такий самий? Якщо програвав, то цілих телевізорів в кімнаті не залишалося?
- (Посміхається) Якщо він програвав на консолі, то так, поруч було перебувати небезпечно (Сміється). Геймпади літали по всій кімнаті, але телевізори виживали (Сміється). Але я думаю, що він не єдиний так реагує на подібні поразки.
- Чи не було у тебе зіркової хвороби, коли приїжджав до юнацьких збірних? Адже тут частина хлопців грає просто в юнацьких лігах, а ти вже тренуєшся в топ-команді Франції під керівництвом Блана.
- Ні, такого не було. Точніше, я сподіваюся на це (Посміхається). Просто завжди легко говорити зі своєї дзвіниці, але з боку людям видніше. Сподіваюся, що будь-яким чином зіркової хвороби у мене не було, адже я завжди намагався бути відвертою і позитивною людиною з усіма.
Я з великої родини, в якій було чотири дитини, тому батьки намагалися нас виховувати в цьому плані дуже суворо, не дозволяючи зайвих витребеньок і понтів. Якось з дитинства нам це обрізали, тому в голову навіть подібне і не приходило ніколи.
Нас намагалися привчити поводитися гідно в будь-якій ситуації: перемагаєш ти, або програєш. Розумієте, успіх - це не просто удача, а великий обсяг роботи. Якщо ти переміг один раз, то наступного все може скластися інакше. Щоб повторити свій успіх, потрібно постійно працювати над собою і не зупинятися, інакше можна його і не досягти. Такий урок ми винесли ще з дитинства.
Далі буде...
