Брати Баранці: "Наш дитячий тренер досі не розрізняє нас"

У футболі не рідко зустрінеш братів на футбольному полі. Часом вони захищають кольори різних клубів, а іноді навіть різних збірних і грають один проти одного. Але не часто зустрінеш братів-близнюків. В Україні найвідоміші – брати Баранці. Вони, на відміну від Жерома і Кевіна-Прінса Боатенга або братів Де Бурів, всю кар'єру проводять пліч-о-пліч, навіть в юнацькій збірній львів'яни провели однакову кількість матчів.

Влітку Григорій і Борис приголомшили всіх своїм рішенням залишити «Зірку», що вийшла в еліту, заради переходу в винниківський «Рух», який тільки-тільки отримав професійний статус і здобув право дебютувати в другій лізі. Рідко коли побачиш, щоб лідери команди відмовилися від виступів у Прем'єр-лізі і вирушили двома дивізіонами нижче.

Ми зустрілися у Львові, рідному місті для Баранців. За чашкою кави в центрі цього чудового міста футболісти «Руху» розповіли про своє рішення повернутися на малу батьківщину, згадали всі віхи своєї кар’єри і повідали про свої мрії. FootBoom пропонує вашій увазі першу частину інтерв’ю.

Рівняння на Зідана та Дель П’єро

- С чого починалась ваша кар’єра футболістів? Хто привив вам любов до футболу?

Григорій: Напевно, дід привив нам любов до футболу, бо він сам грав за заводську команду, та брав нас з собою на матчі «Карпат». Так що це, в першу чергу, його заслуга. А вже в вісім років батьки привели нас в школу «Карпат», де ми з п’ятого класу займалися в спецкласі.

- Хто першим з вас закохався в футбол?

Г.Б.: Разом, бо в парі ми грали і в комп’ютерні ігри, та й на майданчику біля дому з хлопцями.

- Окрім футболу ще чимось займались?

Г.Б.: Професійно – ні. На майданчику грали в баскетбол. Влітку весь день проводили за настільним тенісом, а ввечері, коли збирались всі хлопці, вже грали у футбол.

- На кого рівнялися в дитинстві? Чия гра вас захоплювала?

Г.Б.: В школі мені подобався Зінедін Зидан. Я вважаю, що це Король футболу. Він виконував великий об’єм роботи на полі, забивав важливі м’ячі. В нього була техніка на дуже високому рівні.

Борис: Мені завжди подобався «Ювентус» та один з найяскравіших гравців цієї команди – Алесандро Дель П’єро. Для мене це був кумир.

- Футболки з чиїми іменами на спині носили в дитинстві брати Баранці?

Г.Б.: Ні, в мене такої не було. Я не випрошував у батьків купити мені футболку Зидана чи ще когось. Коли ми починали грати в футбол, тоді ще не було так багато футболок на базарі чи в магазині.

Б.Б.: В мене теж не було. Це якось повз нас пройшло. Вони недешево коштували до того ж.

«Гріш! А чого ти не кажеш, що ти не Боря»?

- З братами Де Бурами вас порівнювали?

Г.Б.: Так, було таке. Але здебільшого хлопці, які старші за нас. Коли ми їздили на всеукраїнські змагання, вони казали: «О, Де Бури»!

- Доводилось жартувати з тренерами якось? Наприклад, робити щось один за одного?

Г.Б.: Наш дитячий тренер досі не розрізняє нас, так що і жартувати не треба. Скільки вже часу минуло, а він досить плутає (сміється). Навіть зараз була цікава ситуація: Боря травмований, дивиться тренування за межами поля, а новий тренер Руслан Мостовий мені в процесі роботи підказує «Боря! Боря!». Потім свистить, зупиняє тренування та каже: «Гріш! А чого ти не кажеш, що ти не Боря»? Я вже звик, кажу йому, не перший раз.

Б.Б.: Кожен тренер по-різному нас розрізняє – хтось одразу, а комусь треба трішки часу. Але взагалі-то ми не настільки схожі, щоб нас не розрізняти.

- Те, що ви близнюки, якось допомагало в житті?

Б.Б.: Як сказати, в брата є моя підтримка, в мене – його. А в загальному плані кожен сам добивається своїх цілей.

Г.Б.: Так само і відповідати доводилося обом. Якщо хтось щось робив не так, то батьки казали: «Та вони двоє». Нас не ділили, ніколи не розбирали, хто винен. Діставалось обом.

- В дитинстві ви намагались максимально бути схожими один на одного, чи зовнішній облік нічого не значить, важливіше те, що відчуваєте всередині?

Г.Б.: В дитинстві ми не заробляли гроші, нас одягали батьки. Вони старалися одягати нас однаково, щоб не ділити та не ображати, що у когось річ дорожче. Але коли ми ставали старше, то казали: «Я не хочу того светра, хочу іншого».

- Брати Де Бури казали, що їх кар’єра йшла поряд один з одним лише випадково. Ви граєте тільки разом. Якщо подивитися історію ваших виступів, то навіть в юнацькій збірній ви зіграли рівну кількість матчів. Переходячи з клубу в клуб, головною умовою було, щоб грали разом?

Г.Б.: Ні, просто коли нас запрошували, то завжди запрошували двох. Якщо нас задовольняють умови, то чому бігати не разом, а десь по різних командах? Був епізод, коли я сам поїхав до «Чорноморця», але після перегляду повернувся. Окрім цього, ніколи не було, щоб телефонували мені, а брата не запрошували, чи навпаки.

- Якщо б свого часу, наприклад, «Динамо» чи «Шахтар» запропонували одному з вас перейти до них, ви б все одно відмовилися заради брата?

Б.Б.: Думаю, було би правильним дати згоду, бо це гранди українського футболу, було б престижно пограти в цих командах.

Г.Б.: Я вважаю, що ніяких образ на брата не могло б бути, що його взяли, а мене ні. Це нормально, це спорт. Чим вище підіймаєшся, тим краще, тому ми були б тільки раді цьому.

«Карпати-33»

- Чому не вдалося заграти на молодіжному рівні у збірній?

Б.Б.: Коли ми закінчили футбольну школу, то потрапили в четверту команду «Карпат». Тільки уявіть, скільки треба пройти, щоб опинитися в першій команді. В інституті хтось з хлопців виправдовувався перед викладачем, кажучи: «Пробачте, я футболіст, в «Карпатах» граю, тому не встиг». А викладач говорив: «Де, в «Карпатах-33»?» Було багато хлопців, кого вже брали до другої команди. Думаю, просто були хлопці, які грали на більш високому рівні тоді.

Г.Б.: Одним словом, тренеру видніше.

- Хто тренував ваш рік у збірній та з ким з футболістів тоді грали?

Г.Б.: Тренером був Юрій Калітвінцев. Багато було хороших хлопців. Це Костянтин Ярошенко, Денис Кулаков, Олег Герасим’юк, Юра Мартищук.

Б.Б.: Ще Дмитро Чигринський, Богдан Шуст.

Г.Б.: В нас було половина гравців з «Динамо», половина – з «Шахтаря», четверо з «Волині» та ми з «Карпат». Якщо так згадати, то більше половини з тієї команди заграла на високому рівні.

- В ваших кар’єрах є цікавий епізод: у 2003 році, якраз тоді, коли ви з’явились в першій команді «Карпат», ви провели по дві гри за міні-футбольний клуб «Інвар-Стар». Могли стати футзалістами?

Г.Б.: Це було ще коли ми не були професіоналами, після школи. Наш перший тренер (ви знаєте, які заробітки у дитячих тренерів) додатково тренував міні-футбольну команду. Ось він і брав нас, п’ятьох хлопців, в цю команду. А що нам треба, молодим хлопцям? Лише грати. Та ще й президент того клубу за перемогу давав пару гривень. Ми навіть чемпіонат міста виграли.

Б.Б.: До речі, матчів було набагато більше. Просто ці два матча були в Кубку України, тому офіційно рахувалися. Мені навіть більше подобався міні-футбол. Якби «Карпати» не взяли після школи в команду, то може, й грали би в міні-футбол.

- Можна сказати, що період у ФК «Львів» - найкращий в вашій кар’єрі?

Г.Б.: Так, але більше позитиву отримуєш вже в більш зрілому віці. В молодості живеш одним днем, не думаєш про завтра. Усвідомлюєш всі емоції вже потім. Як на мене, це було в Кіровограді. В «Оболоні» якісь двоякі почуття, бо прийшли, грали, а потім ні з того, ні з сього зміна керівництва, недовіра президента до менеджменту команди. Який тут футбол? Ти пишеш в КДК, щоб тобі гроші повернули, а відповіді ніякої. Прожив півроку в Києві так, квартиру оплачувати та дітей годувати.

- Як працювалося з Ковальцем?

Г.Б.: Можу тільки позитивно відгукуватися про Сергія Івановича. Він завжди на позитиві. Ми завжди боролись, десь везіння не вистачало, програвали в один-два м’ячі максимум. То тренер не робив з цього катастрофи. Ми стартували дуже погано, з чотирма очками були на останній сходинці. Він заходить до роздягальні та каже: «Чого такі сумні? Якщо перевернути таблицю, ми ж перші»! Ковалець старався донести до нас головне – футбол це не найважливіше в житті, адже є сім’я, батьки. Бувало, хлопці відпрошувалися, він нікому не відмовляв.

Б.Б.: Він завжди старався підтримати нас. В нього завжди було так: по-перше у футболістів родина, а потім футбол.

«Тяжко забути, коли 11 гравців стоять у власній штрафній»

- Дебютний матч проти «Шахтаря» пам’ятаєте? Які емоції тоді пережили?

Г.Б.: Таке тяжко забути. Тяжко забути, коли 11 гравців стоять у власній штрафній (сміється).

Б.Б.: Навіть 22 футболісти в одній штрафній.

Г.Б.: Десь пощастило нам тоді, бо ми весь матч оборонялися, рідко виходили в контратаки, які нам вдалося реалізувати. На розборі гри був епізод, коли всі 11 гравців нашої команди були у власному штрафному майданчику. Багато емоцій тоді було, а ФК «Львів» тоді добряче підтримували, навіть у Домромилі. Навіть в першій лізі багато глядачів приходило на матчі.

- В чому така популярність ФК «Львів», того же «Руху» у Львові? Зараз на «Карпати» ходить дуже мало глядачів.

Г.Б.: «Карпати» завжди були брендом. Коли команда показувала добру гру, стадіон заповнювався. То може від відданих фанатів це залежить? Команду треба підтримувати завжди, не тільки в теплу погоду, а й в мороз. Чомусь «Шахтар» збирає в єврокубках повні стадіони. Мабуть, в нас такий менталітет, вболівати тільки, коли все гаразд з результатами.

Б.Б.: Мабуть, інтерес до футболу зник. Люди зайняті зараз іншими справами. Подивіться на «Динамо», там і на Лігу чемпіонів не ходять. Либонь, на ситуацію впливає ситуація на сході країни. Людям зараз не до спорту, кожен думає, як би прожити.

- Григорій в одному з матчів ФК «Львів» відзначився в воротах «Карпат». Протистояння двох львівських команд тоді було принциповим?

Б.Б.: Тоді було справжнє дербі! Перший тайм ми вигравали - 2:0, але все ж програли - 2:4.

Г.Б.: Ми до того вибили «Карпати» з Кубку, коли ще грали в першій лізі. Мабуть, тоді це протистояння зародилось. Багато хлопців, хто закінчив школу «Карпат», грали за ФК «Львів», може, це діяло. В цьому протистоянні не було ніяких підводних течій, всі грали по-справжньому, то й людям було цікаво. Ми як раз вилетіли в першу лігу, не перегравши «Карпати» в останньому турі. Багато людей після матчу питали, чому так, казали, що краще було б мати дві львівські команди в Прем’єр-лізі. Якщо в Донецьку всі хотіли мати дві команди, то у Львові – ні. Краще я один, чим з кимось.

- Які емоції були після того матчу з «Карпатами», коли ФК «Львів» вилетів до першої ліги?

Б.Б.: Прикро було дуже, але ніхто і не думав ображатися на «Карпати». Вони грали так само, як і ми – за преміальні, за очки.

Г.Б.: Коли програєш, маєш ображатися лише на себе. Прикро було тому, що після цього перед нами постала невідомість.

- Сумнозвісний матч в Домромилі проти «Металіста» пам’ятаєте? Доводилося згодом грати в аналогічних умовах?

Г.Б.: Тут далеко ходити не треба, зараз у другій та першій лізі майже у всіх такі поля. Візьміть Івано-Франківськ, Тернопіль. Чомусь на Західній Україні не хочуть дивитися за полями. Тільки дощик пройде – все, болото. Ось грали з «Тепловиком», дуже цікавий футбол: лише боротьба, викривання зон немає, всі розраховують на стандарт.

Б.Б.: Тоді нам сказали грати. Ми ж не могли підійти до тренера чи інспектора та сказати, що не хочемо грати. Там поле було хороше, накрите, сухе. Але перед грою з нього зняли плівку та чомусь не накрили. Вночі випав сніг. Вони прийшли на стадіон, почали чистити поле від снігу, а там крига. Не то, що за ним ніхто не доглядав, просто недбалість...

Далі буде…