Головний тренер "Металіста 1925" Віктор Скрипник у першому інтерв'ю в новому статусі розповів клубній пресслужбі про те, що стало для нього ключовим, щоб перейти до харківського клубу, які та коли кадрові зміни очікують на команду та той досвід, яким він готовий ділитися з "Металістом 1925":
- Розкажіть, будь ласка, чи довго ви наважувалися на пропозицію від клубу, які фактори стали ключовими для вашої згоди?
- Дякую за привітання. Я та моя команда, мій тренерський штаб, коли отримуємо новий виклик, ми розуміємо з чим нам доведеться зіштовхнутися. Вважаю себе професіональним тренером, я навчався тренерській майстерності в Німеччині, це не таємниця. Далі в мене розпочався мій тренерський шлях. Я був у Латвії, де ми виграли все з "Ригою". Далі було бажання спробувати себе в українському футболі. Я таку можливість отримав. Ті три роки, які я провів у "Зорі" - це той період, який я сам для себе оцінюю на відмінно. Далі хотілося повернутися до Німеччини, бути ближче до родини. Але після повномасштабного російського вторгнення в Україну, я не хотів сидіти закордоном та звідти трусити кулаками. Я хотів бути в Україні. Тоді вирішив піти до полтавської "Ворскли", чому дуже радію. Ці півтора роки, що я був у Полтаві, можу згадувати з задоволенням цей час. Ми в єврокубках грали. За тих умов, які в нас були, наш тренерський штаб збудував бойову команду.
Але тренеру завжди хочеться викликів. Ми поговорили з керівництвом "Ворскли" та прийшли до висновку, що треба так вчинити. Можливо, що так буде краще, як для "Ворскли", так і для мене. Як би парадоксально це не звучало. У мене були й інші пропозиції, проте я добре знаю людей, котрі працюють в "Металісті 1925". Ключовим стало те, що не хочеться стояти осторонь від того, що розвивається. Я спілкувався з керівництвом та познайомився з президентом клубу Володимиром Носовим. Те, що я від нього почув та зрозумів, що "Металіст 1925" – це амбітний проєкт, подібні речі притягують. Не хочеться дивитися, як десь щось розвивається, але без тебе. Ось це, можна сказати, стало ключовим. Викликів я ніколи не боявся і не боюсь. Чим складніше, тим цікавіше. Я це завжди кажу й тренерському штабу, й гравцям.
- Які для себе плани, амбіції ви сформулювали, прийшовши в "Металіст 1925", можливо, короткотривалі та довготривалі?
- Мені було трошки шкода йти з "Ворскли", бо зараз команда в такому становищі, якщо порівнювати з минулим роком, ми ближче до єврокубків, ніж тоді. Ми, чи вже вони, вийшли до півфіналу Кубка України. Але ми живемо в такий час, що ти не можеш сказати, що буде завтра. Так ситуація склалася. І тут якраз мене познайомили з керівництвом "Металіста 1925". Прозвучали ті слова, які тішать будь-якого тренера, будь-якого працівника.
У той же час, знаю себе, я завжди віддаюсь роботі. Хочеться розвиватися та досягати тих амбітних планів, які ми обговорили з керівництвом. Хочеться це прожити, щоб потім, згадуючи, розповідати з чого ми розпочинали та де ми опинилися. Чому б нам не стати тими людьми, які колись скажуть: "а пам’ятаєте, як ми колись розпочали розвиток? У нас була найнижча точка, як у цьому році було в "Металіста 1925", коли команда була на межі припинення існування. Але потім прийшов новий інвестор, відштовхнулися, прийшов новий тренер і воно пішло-пішло розвиватися". Брати участь в цьому амбітному розвитку – це не тільки честь, а й бажання. Ми ж не просто хочемо залишитися в УПЛ і наступного року знову мати завдання – не вилетіти. Якщо хочемо щось будувати – то треба братися.
- Напевне ви вже визначили з керівництвом якісь кадрові пріоритети, які позиції в команді потребують першочергового підсилення?
- У тому становищі, яке є у нас зараз, ми не можемо з 30 гравців, які є в команді, попрощатися з 15 та запросити 15 нових. Хоча, можливо, хтось так і робить. Проте я хочу з усіма познайомитися. У нас є друга частина чемпіонату, щоб вирішити задачу уникнути "валідольних" матчів, а далі вже вирішити, яке підсилення потрібне. Те, що я бачив, коли я грав проти "Металіста 1925", та бачити зсередини – це дві великих різниці. Тому мені потрібен час. Потрібен місяць, два, три, - а там вже й чемпіонат скінчиться. Відтак, потрібно спочатку зробити необхідне, щоб ми спокійно дограли цей сезон. А далі вже зробити правильні рішення щодо гравців, щодо позицій.
Хоча, звісно, ми обговорювали, що ми будемо розвиватися, ми будемо підсилюватися. Те, що звучить "розвивати" – це одне з найголовніших, бо завжди працює система. Система – це не коли в тебе є гроші й ти тільки купуєш, хоча і так хтось робить, але коли ти плануєш довгий шлях, тоді потрібна академія, школа.
- Ви унікальний спеціаліст для українського футболу. Ви грали в топ-чемпіонаті, топ-клубі, а потім стали першими українцем, який працював у топ-чемпіонаті головним тренером. Проте опинилися ви там, не "впавши з неба" на посаду, а пройшовши тренерську структуру з дитячих-юнацьких команд до головної. Чи маєте плани, бажання використовувати цей досвід в "Металісті 1925", вибудовувати структуру, інфраструктуру клубу за таким світовим поняттям футбольного менеджера, а не просто головного тренера головної команди клубу?
- У нас є різниця в тому, що я грав та працював у клубі, де ця структура вже працювала. Ми знаходимося поки в Києві, а академія працює в Харкові. Це добре, що працює. На жаль, молоді хлопці не мають можливості бути поруч, тренуватися на одному полі й бачити, як на сусідньому тренуються гравці першої команди. Це все дуже важливо для харківських хлопців. Це ми говоримо про те, як би було правильно. Але ми маємо відштовхуватися від того, в який час ми живемо.
Звісно, вертикаль, наступництво, традиції, щоб вони зароджувалися – дуже важливо. Ми зараз біля витоків, "Металіст 1925" - це дуже молода команда. Це не "Вердер", який святкуватиме 125-річчя. Це все хочеться розвивати, можна працювати, робити конкурентні команди на юнацькому рівні, спочатку в Україні, а потім і на міжнародному рівні. Ми знаємо, як це робити. Потрібно, щоб все зійшлося: можливості, бажання. Цей шлях розпочинається. Як, я вже казав, не хочеться стояти осторонь від подібного.
Я у "Вердері" розпочинав з асистента команди Ю-15, отримав ліцензію через рік, дали мені команду, ми почали працювати й так потім вийшло, що я очолив головну команду "Вердера".
Звісно, я буду ділитися своїм досвідом. Це те, чому я в Україні, чому в "Металісті 1925". Я фанат своєї країни, з радістю та гордістю кажу, що я - українець! І нас всі поважають. Тож, чому не ділитися тим, що вмію.
- Хто з тренерів у світі вам зараз імпонує й чому?
- Я вболіваю за тих тренерів, яких знаю. Ну як вболіваю, завжди цікаво спостерігати. У мене немає, щоб я на когось хотів бути схожим чи рівнятися.
Складається так, що не те, щоб ти за ними стежив. Але Клоппа – я знаю особисто, Гвардіолу – знаю особисто. Це не означає, що ми дружимо й телефонуємо одне одному, як друзі. Але коли відкриваєш результати – звертаєш увагу на тих, кого знаєш.
- Ви грали чи граєте у якісь футбольні симулятори чи менеджери?
- Я кілька разів дивився, як грають. Сам ні в що не граю. Що я люблю? Я люблю читати, дивитися фільми, де не просто сидиш смієшся, а де потрібно думати. Моє хобі – футбол. Так, це і моя професія. Щаслива та людина, яка заробляє завдяки своєму хобі. А так у мене, звісно, родина на першому місці.
Грати ігри – немає в мене такого. Я з задоволенням можу подивитися хороший футбол. Можу подивитися футбол Першої ліги, там, де грають з бажанням. Проте перевагу надаю Бундеслізі, бо такий смак у мене, більш до цього турніру тягне. Хоча і топові матчі інших чемпіонатів дивлюся із задоволенням. Тим більше, Ліга Чемпіонів, особливо, коли стадії на виліт.
- Ми з вами говоримо у різдвяні дні. Можете щось побажати клубу, вболівальникам, українцям?
- Я дуже радий, що ми йдемо від, як сказав Президент, темряви. Я дуже радію, що ми почали святкувати Різдво, як у Європі, у грудні. Це правильно. Я хочу, щоб наш народ вірив та знав, що за нами правда. Що не те, що ми маємо перемогти, а воно так і буде, бо за нами правда. У тій же Німеччині це чудово знають, я це бачу. Вони будуть нас підтримувати.
Я хочу побажати нашому народу терпіння, вірити в те, що ми робимо. Усе буде добре. Зрозуміло, побажаю здоров’я. Дай Бог, щоб війна скінчилася нашою перемогою, тоді й футбол виросте. Ось такі мої побажання.