Десять років тому, коли Михайло Фоменко на малій батьківщині, в Сумах, набирався сил під час «творчої відпустки», в розмові про свою нинішню роботу він говорив в умовному способі. «Якби я спробував, тільки б тоді міг дати однозначну відповідь», — так відреагував Михайло Іванович на запитання щодо можливої праці в національній збірній. І ось на початку лютого 2013 року Фоменко провів дебютний матч як наставник головної команди країни. Товариське протистояння з норвежцями завершилося на користь наших співвітчизників. Михайлові Фоменку, як свого часу Валерію Лобановському та Мирону Маркевичу, вдалося переможно почати роботу на чолі збірної.
Так сталося, що часу на розкачку в новому кріслі у знаного захисника «Динамо» зразка 1970–х зараз просто немає. Після провального старту у відборі на ЧС–2014 збірна України позбавлена права на нові помилки. Максимальна віддача, оптимальні рішення, колективне порозуміння — таким бачиться Михайлові Фоменку шлях до вирішення поставленого завдання. А воно залишається незмінним — кваліфікація на «мундіаль» у Бразилії.
«Я лише посередник між футболом і футболістами»
— Михайле Івановичу, ви — один із трьох тренерів збірної, хто почав роботу біля керма національної команди з перемоги. Так швидко знайшли точки дотику з футболістами?
— А тут не доводиться обирати — співпрацювати чи не співпрацювати. Якщо приступили до спільної роботи, значить, потрібно вже зараз витискати максимум.
— Ваш колишній партнер по «Динамо» Володимир Трошкін свого часу сказав, що ви не раз очолювали команди, які перебували в критичному становищі, але щоразу вони швидко змінювалися на краще. За таких обставин вас можна назвати кризовим менеджером?
— Робота є робота. Зрештою, це ви, журналісти, любите красиві назви, а для мене немає жодної різниці. Коли починаєш працювати, про це вже не думаєш, оскільки зосереджуєшся на оптимальному результаті.
— Українська збірна останнього скликання провела немало хороших матчів — скажімо, з Німеччиною, Швецією, Англією. Водночас у переліку є багато невдалих поєдинків. Виходить так, що можуть, але часто чогось не вистачає. З чим пов’язані такі перепади?
— Із мого боку буде некоректним оцінювати роботу своїх попередників — робити це я не маю ні етичного, ні морального права.
— Але ж принаймні як футбольний уболівальник із великим стажем маєте право на власну думку?
— На моє переконання, у команди були проблеми з психологією. Адже це той інструмент, який дозволяє реалізувати свої можливості на 100 відсотків або навпаки.
— Ставши біля керма національної збірної, ви зазначили, що вимагатимете від своїх підопічних повної віддачі. Як можна змусити футболістів грати на максимумі в кожному матчі?
— Ніяких надприродних зусиль для цього докладати не потрібно. Власне, і не я їх буду примушувати — свої умови диктує сучасний футбол, який виступає рушійною силою в цьому процесі. А я лише посередник між футболом і футболістами.
«Будемо контролювати «збірників» по телефону»
— Під час перших спілкувань із журналістами ви сказали, що турнірне становище у відбірковій групі на ЧС–2014 не дає часу на експерименти. Можна припустити, що стартовий склад на матчі зі збірною Норвегії був близьким до бойового — того, що можна буде побачити в грі відбору ЧС–2014 iз поляками. Якими були критерії формування «основи» на перший матч?
— Перш ніж зробити вибір, я переглянув гравців на клубних зборах, поспілкувався з кожним, оцінив їхню роботу на тренуванні збірної. По суті, нічого екстраординарного тренерський штаб від футболістів не вимагає. Їхнє завдання — відповідати вимогам сучасного футболу. Гравці повинні зрозуміти, що тренер, завдяки своєму життєвому і професійному досвіду, має можливість бачити більше, ніж вони.
— Трошкін у згаданому експертному коментарі казав, що основними напрямами вашої роботи на чолі збірної стане «тактика і психологія». Погоджуєтеся з таким твердженням?
— Звичайно, погоджуюся. Але ще варто додати «індивідуальний контакт із гравцями».
УЄФА не дає тренерам багато часу на візуальне спілкування з футболістами: на товариську гру ми викликаємо гравців за 48 годин, на офіційну — за чотири доби. Тому будемо контактувати з підопічними ще й у телефонному режимі — по–іншому працювати в таких часових обмеженнях не можна.
— А про що вестимете телефонні бесіди зі «збірниками»?
— Будемо дізнаватися про їхній настрій, життєві, трудові моменти.
— А про особисте життя футболіста тренерові важливо знати?
— Особисте життя — це особливе питання для кожної людини, тому якщо вона не хоче про це говорити, ніхто її не змусить. Загалом мене більше цікавитимуть питання професійної діяльності — здоров’я, футбольні думки, готовність до офіційних ігор.
— У матчі з Норвегією ви віддали перевагу двом футболістам, які давненько не грали у збірній — Миколі Морозюку та Артему Федецькому. Хлопці не підвели, організували перший гол у матчі. Це було тренерське чуття чи шанс, наданий перспективним виконавцям?
— Переглядаючи гравців у клубах, ми бачили, як вони грають, як поводяться, як ставляться до своєї справи. Чергову порцію інформації ми отримали й на тих двох тренуваннях збірної, що передували грі з норвежцями. Гравці показали, хто чого хоче. Насправді, ті люди, які працюють «на півоберта», як правило, до складу не потрапляють. А ті, в кого очі горять і вони своєю роботою виборюють право вийти на поле, — їх можна ставити в основний склад.
— Вам — досвідченому тренеру — «вирахувати» футболіста з палаючими очима не складно?
— Звичайно, що не складно. Гравець усе доводить своєю роботою. Не на словах і у бесідах розповідає тренерові, який він сильний, а роботою на полі засвідчує, що він кращий, ніж його конкурент. Тренер це бачить, і, природно, приймає рішення на користь того, хто сильніший.
— Уже не перший раз захисник «Шахтаря» Ярослав Ракицький не прибув до табору збірної, пославшись на проблеми зі здоров’ям. Не акцентуючи на прізвищах, як ви вважаєте, чи можна грати за збірну з–під палиці?
— Усе залежить від принципів тренера.
— А які вони у вас?
— Робити послугу, граючи за збірну, не потрібно. Приїжджай, працюй, реалізовуй свої можливості на сто відсотків. А той, хто просто відбуватиме номер, більше не отримуватиме викликів до лав національної команди.
«Ми просто збираємося і домовляємося. Без гіпнозу»
— Колишній воротар запорізького «Металурга» Андрій Глущенко, пригадуючи співпрацю з вами, відзначив, що байдужих гравців у вашій команді не було. Як і чим вам вдається зацікавлювати футболістів?
— Усе просто: ми збираємося і домовляємося, — працюємо або розходимося.
— Але ж часто, якщо не завжди, коли немає спортивного результату, звинувачують тренера. Що робити, коли не вдалося знайти спільної мови з підопічними?
— Якщо тренер не може домовлятися з гравцями, який сенс працювати?
Власне, я ж не застосовую якісь гіпнотичні вміння. Важливо переконати футболістів у тому, що це не забаганки Іванова–Петрова–Сидорова, а вимоги сучасного футболу. Якщо працюєте у футболі — будьте ласкаві, відповідайте його вимогам.
— А що робити з «інакомислячими»?
— Якщо футболіст має інше бачення сучасного футболу і не сприймає сьогоднішні тенденції, це означає, що він повинен чекати якогось завтрашнього дня. Але в нього, на жаль, немає багато часу, адже йому на футбол відпущено лише 10–15 років.
— Уявімо, що у збірній є незгодні з вашими підходами і їх потрібно замінити. Наскільки широкий вибір в Україні?
— Я не думаю, що, аби піднятися з того місця (46–го. — Авт.), яке зараз посідає Україна в рейтингу ФІФА, на 20—25 позицій (збірна Норвегії, яку нещодавно обіграли українці, — 27–ма. — Авт.), потрібні занадто обдаровані футболісти. Інша справа, коли ставиться завдання потрапити в трійку найсильніших збірних планети. Вважаю, що завдання мають бути реальними. Тоді буде толк. Зрештою, не думаю, що зараз є багато людей, які носять рожеві окуляри. Сьогодення не дозволяє фантазувати.
«Якщо ти дублюєш чужу методику — виникає багато помилок»
— Свого часу Євген Рудаков, обираючи трійку істинних футбольних бійців, назвав Колотова, Веремєєва та Фоменка. А ви могли б сформувати таке тріо з сучасних українських футболістів?
— Як для тренера національної збірної, це питання виглядає некоректно. Зрештою, думаю, що не я маю на нього відповідати, а самі футболісти — своєю працею.
— Десять років тому ви сказали, що «знаходитеся десь посередині між тренером–деспотом і демократом». Півзахисник збірної Андрій Ярмоленко назвав вас «достатньо вимогливим тренером». Як вам здається, футболісти взагалі люблять вимогливих наставників?
— Якщо вони бачать, що вимоги по ділу, — виконують. Інша справа, коли відчувають, що тренер передає куті меду, відходить від принципів, які диктує сучасний футбол. Хай там як, але передусім гравці повинні побачити напрям, у якому потрібно рухатися. Їх потрібно переконати, що ними управляє футбол, а тренер — лише посередник, який має значно більше життєвого досвіду.
— А як вас сприймають футболісти — як батька, наставника чи просто тренера?
— Це ви у них повинні запитати.
— Ну а ви в якій ролі себе бачите?
— Я не хочу себе ніяк підносити — я є таким, яким є. А справа інших — сприймати мене чи ні.
— Тренерську школу ви проходили під керівництвом Валерія Лобановського і нещодавно зізнавалися, що зберігаєте його «конспекти». Скажіть, у своїй діяльності ви сповідуєте принципи Валерія Васильовича чи маєте власне вчення?
— Аби працювати за чиєюсь методикою, потрібно бути її творцем. Адже цим процесом потрібно керувати. А якщо ти дублюєш — виникає багато помилок. Тож у кожного тренера є свій досвід, і отримана інформація переробляється під власне бачення та вимоги сучасного футболу.
По суті, всі методики ми відчули на своєму здоров’ї, і після деякої внутрішньої корекції подаємо їх футболістам.
— Футболісти «ери Лобановського» скаржилися на надмірні фізичні навантаження, до яких змушував наставник «Динамо». Зараз здоров’я футболістів більш захищене?
— У клубах футболісти проходять велику кількість тестувань. Тож якщо щось не так — тести покажуть. Усі наші тренування залежать від функціонального стану гравців, тому щодо цього перегинів бути не може.
«Кожен повинен зробити більше, ніж може»
— Вочевидь після розпаду СРСР свободи в діях футболістів стало більше. Повертаючись до інтерв’ю десятирічної давнини, в якому ви сказали, що зменшилася кількість людей, готових самовіддано долати перешкоди на шляху до вершин професійного спорту, скажіть, чи вам не важко було перебудуватися на новий лад?
— Чому мені повинно бути важко? Це футболістам повинно бути важко, адже сам футбол став жорсткішим, швидшим, організованішим. Я б навіть сказав, «заорганізованим».
Думаю, футболісти розуміють: якщо вони, користуючись свободою, дозволятимуть собі багато зайвого, то не зможуть досягнути високих цілей.
Порушення режиму позначиться на їхньому здоров’ї. Це їхнє право, але це неодмінно призведе до падіння спортивної форми. Але у футболі є рівень, нижче якого опускатися не можна. В іншому випадку футболіста очікує рух по низхідній.
— Багато хто зазначає, що для нинішнього покоління вітчизняних футболістів авторитетом служить товщина гаманця. По суті, для них не так важливі трофеї, як гроші.
— У питанні вибору клубу футболіста можна зрозуміти — природно, що він іде туди, де платять більше. Але збірна не може похвалитися великими преміальними. У клубах вони значно вищі. До того ж винагороду хлопці отримають після виконання поставленого завдання.
— А яка у вас була мотивація у збірній Радянського Союзу?
— Збірна СРСР — це команда найкращих футболістів країни. І, зрозуміло, кожен спортсмен хотів бути першим.
Радянські спортивні журналісти щороку визначали 33 кращих гравців — по три на кожну позицію, і кожен у цій трійці хотів бути вище за конкурента.
— Від збірної України також чекають особливої самовідданості для стрибка вгору. За останній місяць ви не раз повторювали фразу: «Шанси є й тоді, коли їх немає». У 1993 році київське «Динамо» під вашим керівництвом перемогло вдома «Барселону» — 3:1. Чи можна тепер сподіватися на щось подібне?
— Думати про перемогу потрібно завжди. А чи вдасться це зробити — інша справа. Але словами це не вирішити, потрібно працювати, шукати свій шанс.
— Михайле Івановичу, а можете порівняти тренерську роботу у своїй першій команді, із Сум, а також у «Динамо» і у національній збірній?
— Зрозуміло, що це різні рівні, різні вимоги. Але завжди є певне коло обов’язків, які тренер повинен виконувати. Власне, він має зробити більше, ніж від нього вимагають. Тоді буде результат.
Зрештою, тренерська професія не дуже відрізняється від професії гравців. До кожного — свої вимоги, але суть одна: кожен повинен зробити більше, ніж може.