— В’ячеславе Вікторовичу, в першу чергу, дозвольте поцікавитися: якою буде далі ваша тренерська кар’єра?

— Поки що на це питання нічого не можу відповісти, оскільки в мене до 15 грудня чинна угода з казахським «Тоболом» (розмова відбулася в середу ввечері. — Д. Т.). Щойно з’явиться конкретика, обов’язково про це повідомлю. Волію говорити про речі набагато серйозніші.

— А наскільки для вас серйозна тема пошуків кандидата на посаду тренера національної збірної України?

— Скажу так: це тільки здається, що то круто — стати головним тренером національної збірної країни. А коли перейдеш безпосередньо до роботи, всіляка романтика зникає. Треба давати не просто результат, а максимум із можливого. Головний тренер повинен бути супертактиком і супермотиватором. Бо якщо в чемпіонаті не виграв один матч, то здобудеш перемогу в іншому, а в збірній кожна зустріч — як остання. Тож якби так просто й легко було би вибрати справді ідеальну кандидатуру, то ФФУ давно би це зробила.

— Чи взяли би на себе таку відповідальність?

— Немає сенсу говорити, якщо до тебе конкретно не звертаються. Проте можу висловити кілька думок та ідей, які, на моє переконання, можуть піти на користь національній збірній.

— Слухаємо уважно.

— Перша позиція — треба повністю прибрати ліміт на легіонерів. Обґрунтую — чому? Саме обмеження на іноземців призвело до того, що в нас на внутрішньому ринку дуже невиправдано «злетіли» ціни на трансфери та зарплатню українських футболістів. Бо обмеження — штучне, воно призвело до дефіциту хорошого рівня вітчизняних гравців. Наші футболісти стали коштувати дорого, відтак диктувати умови у контрактах, а, при цьому, потрапляють до основи не через конкуренцію, а завдяки ліміту. Ось якби відмінили це обмеження років на два-три — просто, для експерименту, то, впевнений, ситуація змінилася б у кращий бік.

Хтось скаже: якщо прибрати ліміт, то агенти навезуть тисячі посередніх легіонерів. Не навезуть. Бо клуби в посередніх іноземцях не будуть зацікавлені. А зараз їх везуть до України лише тому, що чотири-п’ять закордонних виконавців коштують дешевше, ніж один-два гравці з українським паспортом. Тому, наприклад, Мирону Маркевичу й доводиться ламати голову: кого ж іще натуралізовувати? А якби ліміту не було, українці б конкурували за місце в основі. І ті ж Кучер або Ракицький прогресували, а не виходили б у «Шахтарі» тільки через те, що є відповідний закон. Од того і збірна була би сильнішою.

— В’ячеславе Вікторовичу, спитаю вас, як у фахівця зі східноєвропейського футболу: кажуть, невдовзі країни Балканського півострова об’єднаються, створивши єдину лігу…

— …Ви хочете запитати, з ким об’єднуватися нам?

— Ну, не зовсім (хоча й про це теж можна погомоніти…): радше хотілось би почути ваші думки з того приводу, наскільки це реально й чому до цього йде?

— Розумієте, тут усе, на мій погляд, логічно: окремі країни Східної Європи, приміром, Сербія, Хорватія чи Болгарія, мають непоганий футбольний потенціал, у них завше було багато хороших виконавців. Але, по-перше, більшість тамтешніх гравців, щойно ставши на ноги, тікають на Захід, по-друге, будьмо відверті, потенціал згадуваних держав не дає їм змогу мати по-справжньому сильні чемпіонаті. Зрештою, вони мають те, що мають: у кожній лізі — по дві-три пристойні команди («Партизан», «Црвена Звєзда», «Войводина» — у Сербії; загребське «Динамо», «Гайдук», «Рієка» — в Хорватії), однак інші, м’яко кажучи, бажають бути кращими. А тамтешні вболівальники прагнуть бачити хороший футбол, хочуть, аби їхні представники не ганьбилися в Лізі чемпіонів, як недавно згадуване загребське «Динамо». Натомість клубні боси прагнуть заробляти гроші, які може принести лише фінансово успішна першість. Ну а нам, звісно, логічно пов’язувати себе з Росією та Білоруссю (йдеться винятково про футбол: я — патріот нашої держави й радів здобуттю Незалежності), однак, повірте, це був би сильний, цікавий чемпіонат, якби в ньому брали участь провідні українські та російські колективи, доповнені, припустімо, БАТЕ. Ми тоді вийшли би на рівень провідних континентальних ліг!