Володимир Мазяр відверто розповів про роботу в Дніпродзержинську, «качку» з Самбором та варіанти, які можуть змусити перервати тренерську відпустку.

Від лютого 2013 року, коли Володимира Мазяра офіційно призначили головним тренером дніпродзержинської Сталі, в його житті розпочався насичений, інтенсивний марафон. Сталь під його керівництвом почала стрімке сходження – за два сезони вона завоювала срібні медалі у другій та першій лігах, а минулого літа отримала можливість спробувати сили в Прем’єр-лізі. Утім, проробити на найвищому рівні Володимиру Івановичу вдалося лише півроку. З приходом нового керівництва він залишив Сталь, хоча результати цього й не диктували – дніпродзержинці зимували дев’ятими, що для дебютантів є цілком прийнятним результатом.

– Востаннє зустрічав прізвище Мазяр в новинах, коли вас спершу оголосили головним тренером аматорського ФК Самбір, а потім ви самі спростували цю інформацію. Де правда?

– Я можу сказати, що в ФК Самбір я просто тренер-консультант. Мене попросили допомогти у деяких моментах – а це клуб для мене не чужий, я тут завершував кар’єру, тож мав їм допомогти. Однак оголошувати мене головним тренером було неправильно і навіть неетично – у команди є головний тренер, а моя роль – консультативна, помічна.

– А чим взагалі зараз займаєтеся?

– Від футболу не відходжу – якщо ви запитуєте про це. Так вийшло, що я традиційно багато часу приділяю перегляду матчів чемпіонату України. Причому, не веду мову про Прем’єр-лігу, це само собою. Ще працюючи у Сталі, я дивився і першу лігу, і другу, і – за можливістю – аматорські змагання будь-якого рівня. Ось візьміть список гравців другої ліги й запитайте мене навздогад будь-яке прізвище – зможу розказати, хто де грає і чим займається у нинішньому сезоні.

В Україні дуже багато талановитих хлопців – і не лише на вищому рівні, а й на аматорах. Тож, якщо Бог дасть знову тренувати якусь команду, то вже маю на приміті чимало футболістів. Можна сказати, ескіз команди під будь-які завдання уже є.

– Три роки роботи у Дніпродзержинську зробили вам ім’я як тренеру, але, напевно, ви скучили за цей час за рідними?

– Звичайно. Приємно бути з сім’єю, з дітьми. Це приємні турботи, тож поки без роботи – насолоджуюся спілкуванням з рідними.

– Безперечно, ви продовжуєте зі сторони стежити за іншою своєю родиною – Сталлю. Команда дуже змінилася за ці кілька місяців?

– Ви знаєте, я не можу аналізувати роботу тренера, який прийшов на моє місце. У нього своє бачення футболу. Одне мене дивує, що на кожній прес-конференції ми чуємо одну фразу: «Ми граємо в футбол». Хіба під моїм керівництвом команда грала квадратним м’ячем чи ставила автобуси? Є статистика: за швидкими атаками, грою в обороні, все це нині можна подивитися на спеціалізованих сервісах та інтернет-сайтах. Вона все за мене скаже.

Одне скажу: якби ті інші тренери спробували попрацювати у першій та другій лігах, та ще й при цьому виконувати поставлені завдання, то у них би був інший погляд на багато речей. Робота тренера у підсумку оцінюється і за досягненнями – і набраними очками, і зайнятими місцями, а в першу чергу – за прогресом їхніх футболістів. Я задоволений, що ті хлопці, які пройшли цей шлях із другої ліги в УПЛ, прогресують і нині грають і в Дніпрі, і в Олександрії, і уже навіть за кордоном, а більшість – лишилися і продовжують грати на провідних ролях у Сталі.

Тож кожен має своє бачення, але варто слідкувати за своєю роботою.

– У нинішній Сталі вже чимало легіонерів. У вас їх не було зовсім. То була принципова позиція, чи просто не було грошей на іноземних гравців?

– Почнемо з того, що для дніпродзержинського клубу це була навіть не стільки принципова, як реалістична позиція. У нас не було таких умов, щоб запросити якісних легіонерів. Коли минулого літа я просив Лазича, на той момент не знайшли коштів, щоб запросити його в команду.

Тож весь час, працюючи в Сталі, ми комплектували її відповідно до тих умов, які могли запропонувати в клубі. Якісний легіонер на таку зарплату просто не прийшов би, а який смисл брати гравця лише за паспорт, якщо він не витримував би рівень? Ось і довелося мені шукати посилення навіть не лише в першій-другій лігах, а в чемпіонатах областей. І нічого – я сам переконався і будь-кому можу сказати, що там можна знайти хороших футболістів. Просто їх треба шукати, з ними треба возитися – а якщо у клубу є гроші, тренери просто не будуть цього робити.

Я весь час хлопцям говорив: вони грають у своїй країні, у них з’явився унікальний шанс заграти у своїй Прем’єр-лізі. Весь час їх мотивував якраз майбутнім: пояснював, до якого рівня вони можуть вирости і що для цього їм треба робити. Задоволений, що більшість хлопців до мене прислухалися. Зараз вони відчувають правильність того шляху на своїй кар’єрі, на своєму гаманцю.

– Сталь зимувала дев’ятою. Що могло би покращити цей результат?

– Ну, багато чого. Звичайно, час. Не забувайте: ми йшли у відпустку командою першої ліги. Аж потім уже з’явився варіант, за яким ми як срібні призери першої ліги переходили в УПЛ. Тож на підготовку у нас було десять днів, за які треба було переглянути низку потенційних новачків, утримати тих хлопців, якими цікавилися інші клуби, та ще й провести які – не які літні збори. От тоді б, минулого літа, нам би зарубіжні збори на місяць! Звісно, все могло б бути інакше!

На жаль, не змогли утримати Куліша – а це була наша «машина для забивання голів». Не змогли підписати кількох гравців, які точно могли б посилити команду – я вже казав про того ж Лазича, а були й інші гравці, яких у нас просто перехопили, бо ми не могли запропонувати їм великої фінансової мотивації. У мене у блокноті весь час десятки прізвищ – але, на жаль, не всіх ми могли собі дозволити…

Чого ще не вистачало? Дніпродзержинського вболівальника. Якби грали на своєму стадіоні – результати були б іншими. Там наші фани нас гнали вперед. Ми в першій і другій лігах за весь час від сили дві-три гри вдома програли. Чорноморцю Григорчука на кубок дали бій – ще тому Чорноморцю! У нас були такі тривалі домашні безпрограшні серії, що я збивався з рахунку, коли їх підраховував. Звичайно, грати, по суті, весь сезон на виїзді – це було важке випробування для дебютантів. Впевнений, що якби ми грали в Дніпродзержинську, були б на кілька рядків вище.

– Зараз кілька ваших підопічних по Сталі уже грають в інших клубах – Адамюк у Дніпрі, Куліш в Олександрії, Котляр взагалі вирушив нещодавно в Білорусь. Раді за них, чи думали, що вони будуть вище?

– Вірю, що для них це не межа. Адамюк у майбутньому має грати за збірну. Це дуже цікавий, різносторонній гравець. Зараз він не грає у Дніпрі, але, більшою мірою, через те, що він «під» досвідченим Федецьким, а це збірник, якому грати на чемпіонаті Європи.

Котляр – великий талант, швидкісний футболіст. Він би взагалі поставив би на голову всю Прем’єр-лігу, якби минулого літа не перервав збори поїздкою на Універсіаду. Зараз він переїхав у білоруський чемпіонат, де, впевнений, також себе розкриє. У нього чудові швидкісні дані – такі футболісти завжди в ціні. А ось у нинішній Сталі тактична схема інша – тому він і перейшов у Нафтан.

З Кулішем треба було провести переговори, щоб він ще хоча б півроку пограв за Сталь у Прем’єр-лізі. І Стас був потрібен команді, і Сталь була потрібна йому. Але в той момент йому пообіцяли кращі умови в Металісті. Дай, Боже, заб’є Куліш перший м’яч за Олександрію – і все у нього піде краще.

– Те, що Куліш не заграв у Металісті, чия вина? Це він не вписався у стиль команди, Севидов не знав, як його використовувати, чи класу Станіславу не вистачило для харків’ян?

– Ну, в Олександрії він грає – значить, Володимир Богданович Шаран знає, як його використовувати…

– З іншого боку, цей гравець потребує підпорядкування гри «під себе». Не будете заперечувати, що Сталь грала на Куліша?

– Ну, Сталь грала не на якось конкретного гравця – а на нападаючого. Виходить, тоді й на Кулача грали, коли він почав забивати в УПЛ і в підсумку перейшов у турецьку Суперлігу. У Динамо часів Лобановського також грали Шевченко й Ребров, і забивали багато, й передачі отримували.

– Зараз, коли у вас творча пауза, можете назвати найталановитішого футболіста, з яким вам доводилося працювати?

– У нас було багато здібних футболістів! Так що скажу так – кожен тренер вірить, що ще не зустрів свого найталановитішого гравця…

– Але все ж…

– Ну, найбільш прогресуючим назвав би Адамюка – він щоразу виходить на новий рівень, швидко вчиться. Та й його позиції – дефіцитні в нашому футболі. Саме тому кажу про збірну – Володя до неї доросте рано чи пізно.

– Доводилося чути неймовірні історії, як ви знаходили гравців. Звідки взялися ці відкриття?

– Ну, той же Адамюк – із Івано-Франківщини. Мій товариш Василь Качур тренував його у Брошневі, тож порадив Володимира у Сталь. До того він пробував сили на професіоналах – у тій же Кримтеплиці, але десь про нього забули, не розкрився. Я відразу побачив, що це перспективний гравець. Дебелка мені порадив Юрій Вірт – він мені сказав, що це нападник, який прагне грати в футбол. А для нас з нашими фінансовими можливостями це було найважливіше. Так само у Максима Каленчука, Антона Кравченка, Антона Котляра, Романа Карасюка, Валерія Кучерова – всі вони дуже хотіли себе показати, але десь у них не повірили, десь у них не вийшло. Головне – це бажання гравця себе розкрити. А для тренера – не боятися ставити їх в основний склад і довіряти їм. Я сам почав грати в футбол без академій, тому розумів їх.

– Ну, можна не кінчати академій, а екстерном вчитися у академіків… Пригадаєте свої перші враження від Лобановського, коли вас запросили у Динамо після друголігового комарненського Газовика?

– Можу тільки одне сказати: прийшовши із середняка другої ліги в Динамо (Київ), через сім місяців в оренді у Ворсклі я вже визнавався у трійці найкращих гравців України. Звичайно, це стало можливим саме завдяки тому, що я потрапив у Динамо й мав можливість тренуватися під керівництвом Лобановського. Це людина, яка бачила футбол на десятиліття вперед. Недаремно такі великі фахівці, як Ліппі та Капелло, приїздили до нього постажуватися.

– В основному складі Динамо ви не заграли…

– Ну, тоді за честь було грати й за дубль. У Динамо-2 й Динамо-3 збирали найкращу молодь з усієї України і навіть із зарубіжжя. У нас грали Венглинський, Косирін, Несмачний, Онищенко – чимало гравців, які розкрилися й заграли. Після розмови з Лобановським з будь-яким суперником грати було не страшно. У плані фізичної, психологічної готовності він випереджав час.

– Ви працювали з Лобановським, Коньковим і багатьма іншими відомими фахівцями. На кого найбільш схожий тренер Володимир Мазяр?

– Скопіювати чиюсь роботу неможливо – зі всіма тренерами у мене були нормальні відносини, старався від усіх брати краще. Єдине – у Ворсклі Морозова я трохи не розумів. Але при зустрічі сказав йому: «Сергію Юрійовичу, футболіст розуміє свої помилки уже після завершення кар’єри – коли стає тренером». Тож потиснули одне одному руки…

– Хто з ваших підопічних більше схожий на вас за грою – це Куліш, Дебелко чи Дністрян?

– Я би сказав, Кулач. Мені важко було запросити його у Сталь, але, думаю, він про це не пошкодував – і він нам допоміг, і ми йому. Він заграє у футбол. Це не межа його можливостей.