Після розпаду СРСР багато наших фахівців скористалися можливістю виїхати працювати за кордон. Їхали в будь-які клуби, аби заробити на життя. Але змогли чогось досягти одиниці. Решта повернулися на батьківщину, не здобувши слави і почестей на тренерському поприщі. А хто не повернувся, працює на задвірках.
Не так давно українських фахівців в Європі представляли Олег Блохін і Олег Протасов, які попрацювали в Греції, Росії, Румунії. Але останні кілька років обоє, після провалів у своїх останніх клубах, на заслуженому відпочинку.
Незатребуваність українських тренерів в Європі Протасов пояснює специфікою менталітету. «Насправді, багато хто з мого покоління безуспішно намагалися проявити себе за кордоном, – каже він «Вголосу». – Історично так склалося, що Заваров з Алейніковим не заграли в «Ювентусі», Шалімов – в «Інтері». Ми першими виїжджали за кордон, багатьом не вдалося адаптуватися. Така ж проблема існує і сьогодні. Складно пояснити, чому так відбувається. За моїх часів усі футболісти були «занадто радянськими», а тепер – не знаю. Напевно, різниця в стилі життя і мислення залишилася, а в зрілому віці себе переламати, перебудувати дуже складно. Тому багато хто з нас так і залишаються там чужими».
Заслужений тренер України В’ячеслав Грозний має чималий досвід роботи за кордоном, але в основному йдеться про російські клуби. Короткотривалі відрядження у нього були в Казахстан та Болгарію. Але в провідні європейські клуби його не запрошували. «Навіть дуже хороший тренер мусить мати пробивного агента, який зможе десь прилаштувати свого протеже, – пояснив «Вголосу» В’ячеслав Грозний. – А так, рівень наших тренерів не є нижчим, ніж іноземців. Просто нас не пускають у хороші чемпіонати. В Італії закритий ринок, власники клубів домовилися не брати на роботу іноземних тренерів. Те саме стосується Франції та Німеччини. В Іспанії беруть лише тренерів з іменем».
Загалом, за кордоном працює обмежена кількість наших наставників, в основному в тих країнах, які колись входили до складу СРСР. Той же Роман Григорчук, який очолює «Габалу» із Азербайджану.
Читайте также: Вячеслав Грозный: "Мой контракт с "Говерлой" закончился"
Винятком із цього правила є хіба Віктор Скрипник. Він очолює клуб із елітного дивізіону одного із найсильніших чемпіонатів Європи – німецький «Вердер». Але Скрипник є однозначно винятком, який у «Вердері» прописався багато років тому у якості гравця, потім дитячого тренера. Він грав за «Вердер» з 1996-го по 2004 рік. У складі цієї команди ставав чемпіоном і володарем Кубка Німеччини. Після закінчення кар'єри гравця Віктор залишився в Бремені, де з 2004 року тренує юнацьку команду «Вердера». Якось Скрипник, ще працюючи дитячим тренером, розповідав автору цих рядків, що його все влаштовує, кидати свою роботу заради примарної можливості очолити якусь пересічну команду він не збирається. Мовляв, краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Якість роботи Віктора абсолютно влаштовувала керівництво клубу і з ним регулярно пролонговували контракт. А в жовтні 2014 року Скрипника призначили наставником головної команди. На цій посаді він працює до цих пір.
Кращий бомбардир чемпіонату світу-1994 Олег Саленко впевнений, що попит на наших тренерів з'явиться тоді, коли вони зі своєю командою продемонструють результат в Європі. «Якщо не говорити про грандів, то в інших українських командах відбувається тренерська плинність кадрів, – розповідає «Вголосу» Олег Саленко. – Тренери приходять і йдуть, і ніхто з них не може досягти значних успіхів. Не дивно, що їх не запрошують навіть в посередню команду з Іспанії або навіть Бельгії. А ті, хто тренує «Шахтар» чи «Динамо» затребувані у себе на батьківщині, їм немає сенсу щось змінювати».
Одним із тих, хто міг стати ще одним винятком із правил міг стати Мирон Маркевич. Він є одним із найуспішніших тренерів України, заявив про себе у Європі завдяки роботі в харківському «Металісті» та дніпропетровському «Дніпрі». Маркевич зовсім недавно кликали до себе клуби із Греції та Туреччини. Але Мирон Богданович обрав роботу у Федерації футболу України. Інших наших наставників у Європі просто не знають.
