Розмова з Адієвим — черговий спогад про прекрасну самобутню команду, що не так давно зникла з футбольної мапи України. А ще це відверта розповідь про відносини з Рамзаном Кадировим, харизму Олександра Косевича і смертельне зіткнення Сергія Перхуна і Будуна Будунова…«Не з чужих слів знаю про війну»
— Магомеде, як часто згадуєте про Україну?
— Не скажу, що дуже часто занурююся у спогади, але відчуття ностальгії мені знайоме. У вашій країні я провів чудовий етап свого життя. У мене в Україні залишилися друзі та знайомі. Тому мені вдвічі тяжче спостерігати за тими політичними баталіями, які нині мають місце. Слідкую за новинами і відразу пригадую, як жив на вашій землі.
— Із політикою розібралися. А як у футбольному плані? Хоч вашого «Кривбасу» на футбольній мапі України поки немає, але руку на пульсі тримаєте?
— Не можу назвати себе фанатом українського чемпіонату, але постійно цікавлюся тим, що у вас відбувається. Намагаюся завжди бути «в темі» завдяки своїм футбольним друзям, які розказують про події в українському футболі. Періодично читаю пресу.
— Що відчули в той момент, коли дізналися про розформування «Кривбасу»?
— Перш за все, це велике розчарування. У мене в Кривому Розі були справді хороші часи. Вболівальники любили «Кривбас» і щиро нас підтримували. Вважаю, що я також долучився до історії клубу. Тому вдвічі боляче, що на даний момент «Кривбас» — це лише історія.
— Пропоную пригадати ваші перші кроки у футболі. Ви народилися у серці Чечні — Грозному. Чому обрали футбол?
— Мій батько не один рік працював у головній команді Чечні — «Тереку». Певний період був головним тренером, займав посаду начальника команди. У нашій сім’ї футбол мав надзвичайно важливе місце. Тому у виборі діяльності, яка у житті стала би для мене ключовою, я не сумнівався.
— Не ображайтеся, але для багатьох українців Чечня є справжньою «terra incognita». На початку 1990-х Грозний переживав нелегкі часи. Війна внесла корективи у ваше життя?
— На певному етапі я вимушений був покинути Чечню. Наша сім’я залишила рідний дім. Для нас це були важкі часи, майже 10 років неспокою. Не з чужих слів знаю, що таке війна. На щастя, Грозний нині виглядає так, ніби нічого такого не було.
«Кадиров знає поіменно усіх працівників клубу»
— З Рамзаном Кадировим ви знайомі особисто. Більше того, працюєте в структурі «Терека», тому маєте можливість спілкуватися з ним. Яким є президент республіки у буденному житті, без камер і помпезності?
— Незважаючи на свій статус, Кадиров знає всіх футболістів і працівників клубу поіменно, вільно спілкується з ними. До нього можна звернутися з особистим проханням, і він його не залишить без уваги.
— Ходять легенди про його нечувану щедрість. Ви отримували подарунки від Кадирова?
— Коли «Терек» вийшов в елітний дивізіон, кожен з футболістів отримав значок клубу з білого золота, інкрустований діамантами. Для мене такий подарунок є особливо пам’ятним і я його бережу.
— Кажуть, що кожен чеченець повинен знати своїх предків аж до 7-го коліна. Ви можете похвалитися такими знаннями?
— Ні, у мене не такі ґрунтовні знання свого родинного дерева (сміється. — прим.). Проте кілька поколінь без проблем можу пригадати.
— Чеченці — народ запальний. Чи часто у матчах за вашої участі пристрасті спалахували не лише на полі, а й на трибунах?
— Першим на думку приходить матч сивої давнини. Тоді мій батько працював у «Тереку», а я спостерігав за грою з трибун. Під час двобою «Терека» і «Динамо» з Махачкали два футболісти пішли у жорсткий стик. Це стало причиною масової бійки, що перекинулася далеко за межі стадіону. Дійшло до закидування автобусів камінням.
«У Москві ніхто перед тобою килимової доріжки розстеляти не буде»
— 1996-го року ви захищали кольори «Анжи». Це були ваші перші кроки у професійному футболі. Головним тренером команди був Едуард Малафєєв. Вам пощастило, що ви формувалися, як футболіст, саме під його керівництвом?
— Про Малафєєва кажуть різне. Проте я йому дуже вдячний за шанс. Він взяв мене із дублюючого складу, ставив у основу, довіряв. Завдяки йому я відчув смак справжнього футболу. Едуард Васильович — один з небагатьох тренерів, які розгледіли в мені талант і сприяли професійному зростанню. У тренувальному процесі Малафєєва присутня певна специфіка, але я відверто можу сказати, що він зробив із мене, звичайного дублера, гравця рівня молодіжної збірної.
— У вашій біографії є певний період, проведений у московському ЦСКА. Яким чином ви отримали запрошення від одного з кращих клубів Росії?
— На той час у мене було багато запрошень — «Спартак», ЦСКА, «Динамо»… Батько казав тоді: «Зачекай ще трохи. Тобі рано їхати у Москву». Але я нічого не хотів чути — прагнув себе спробувати, тому відгукнувся на запрошення «армійців», бо їхня пропозиція була найцікавішою.
— Як вас сприйняли у ЦСКА? Адже футбольних зубрів, на кшталт Сергія Семака й Дмитра Хомухи, там було немало…
— Коли я приїхав у розташування команди, то першим, що кинулося мені у вічі, стало те, що такі відомі футболісти, як Семак, Хомуха і Мінько, тобто виконавці, які мали за спиною виступи у збірній, ставилися до мене дуже добре. Колектив був згуртованим і чудово прийняв мене, молодого футболіста, неначе в сім’ю. Сергій Семак, коли ми вперше зустрілися у готелі, підійшов до мене, запитав, як справи, допоміг із влаштуванням. Навіть зараз я продовжую підтримувати відносини з цими людьми.
— 2004-го ви переходите у «Спартак», проте в основному виступаєте за дублюючий склад. Вашим одноклубником був Максим Калиниченко. Подальша ваша доля була відмінною від тієї, яка чекала на українця…
— Ми з Максом одночасно з’явилися у команді і близько спілкувалися. На жаль, я не зумів закріпитися у команді. Я не був готовим до «Спартака» в психологічному плані. Я був молодим хлопцем, який потрапив у Москву, у велику команду. Тільки з часом зрозумів — ніхто перед тобою килимової доріжки розстеляти не буде. Потрібно добиватися усього самому.
«Цимбалар — один з небагатьох футболістів, хто приїхав на моє весілля»
— Ви повернулися в «Анжи», де працювали під керівництвом Гаджи Гаджиєва. Кажуть, що це дуже сильний фахівець. Ви теж так вважаєте?
— Гаджиєв — людина, яка покращила якість моєї гри. Він дав мені дуже багато, і я додав у багатьох ігрових компонентах. У моїй кар’єрі були такі періоди, коли я залишався на місці, не отримував нічого корисного. У Гаджиєва — навпаки, я виріс як футболіст. Ми грали у фіналі Кубка Росії, повинні були здобувати бронзові медалі, якби не суддівські помилки. Я знову відчув впевненість у своїх силах, бо вже почав занепадати духом.
— У складі «Анжи» з’являлися перші легіонери, частина з яких суттєво підняла рівень російського футболу…
— Так, наприклад, балканці Ранджеловіч і Рахіміч. Я не можу похизуватися прекрасною пам’яттю, бо інколи мені здається, що все це було не зі мною. Проте про них у мене чудові спогади і ми часто зустрічаємося на зборах. Хлопці працюють в інших командах, дехто став футбольним агентом. Я близько товаришував з Рахімічем, до того ж, ми жили в одному під’їзді. Моя мама постійно запрошувала Елвера і годувала перед тренуваннями (сміється. — прим.).
— Ще одним вашим одноклубником був Ілля Цимбалар…
— Ілля — це людина з великої літери і прекрасний футболіст. Це була надзвичайно добродушна, відкрита, життєрадісна людина. Таких веселих людей, яким він був, важко знайти. Я запросив його на весілля і він прилетів до мене з Москви, один із небагатьох. Ми товаришували сім’ями, згодом життя нас розлучило… Це величезна втрата для України і Росії, для всіх нас. Цимбалар міг дати дуже багато нашому футболу…
— Ви згадували про фінал Кубка Росії. У серії післяматчевих пенальті «Анжи» поступився «Локомотиву». Ви були слабкішими за москвичів?
— Після фіналу я дуже довго «відходив» після поразки. Це був шанс здобути перший трофей у моєму житті, тому на душі відчувалося спустошення. Нам не вистачило удачі, адже ми пропустили на доданих хвилинах і втратили перемогу.
— Разом з «Анжи» ви брали участь у матчі Кубка УЄФА проти шотландського «Рейнджерса». Вольове рішення футбольних чиновників позбавило вас домашньої підтримки і було проведено лише один матч на нейтральному полі — у Варшаві. Протистояння з Каніджею та Рональдом де Буром запам’яталося на усе життя?
— У зв’язку з терактами, що відбулися в США, нам довелося грати у Польщі. Приємно було грати проти такої команди, як «Рейнджерс». В такі моменти відчуваєш, що ти чогось досягнув у житті. Коли ти виходиш на поле з такими великими футболістами, то прогресуєш. Шкода, що ми пропустили єдиний гол на останніх хвилинах, та ще й з допомогою рикошету.
«Гравцем «Кривбасу» став за 15 хвилин»
— Ви були учасником жахливого матчу, який відібрав життя у воротаря збірної України Сергія Перхуна… Розкажіть про зіткнення Будуна Будунова і українського голкіпера.
— Перепрошую за те, що це здаватиметься блюзнірством, але на перший погляд це був звичайний ігровий епізод. Ніхто навіть подумати не міг… Гравців замінили і ми продовжили матч. Наступного дня ми прокинулися і новина нас шокувала — Перхун опинився у реанімації. Здавалося б, футбол — радість, приємні емоції, а тут таке… Уся наша команда дуже переживала. Хоч Сергій і був у іншій футболці, але він — наш колега, з яким ми тільки-но були разом на полі. Це справжня трагедія.
— На початку нового тисячоліття в Махачкалу приїхав український фахівець Мирон Маркевич. Ви встигли попрацювати під його керівництвом?
— У мене закінчувався контракт, тривали непрості переговори з керівництвом. Тому я працював під його орудою лише на одних зборах. Напевно, цілісна картина про нього у мене не сформувалася, але мені було цікаво з ним працювати. У Мирона Маркевича нестандартні тренування. Було зрозуміло, що він знає, чого хоче, і може досягти поставлених результатів.
— Чи пригадуєте, яким чином виник варіант із «Кривбасом»?
— Мене запрошували у Казахстан. Я спілкувався з президентом казахської команди, він гарантував хороші фінансові умови. Проте в душі відчував, що не хочу їхати туди. У Кривому Розі тоді виступав Сергій Дмитрієв, з яким ми колись грали за «Анжи». Він запропонував мені приїхати в Україну, але такий варіант я серйозно не сприймав. Лише після того, як головний тренер криворіжців Олександр Косевич зателефонував мені особисто, я зрозумів, що треба їхати в «Кривбас». «Бери валізу і приїжджай. Підписуємо з тобою контракт», — без роздумів сказав Олександр Олександрович. Таке ставлення мене підкупило і я був зворушений. Все відбулося дуже швидко — за 15 хвилин я став гравцем «Кривбасу». Я радий, що все так сталося. Для мене час, проведений в Україні, — дуже приємний спогад.
— На переїзд в Україну ви погодилися без роздумів?
— Я зрозумів, що Косевич — людина слова. Рівень вашого чемпіонату був високим і, на відміну від першості Казахстану, українська ліга займає високе місце у футбольній
ієрархії. Не жалкував жодної секун-
ди. Можливо, навіть шкодую, що провів у «Кривбасі» тільки рік. У глибині душі розумію, що треба було залишатися.
— Ви дебютували у матчі проти київського «Динамо». Пам’ятаєте ту гру?
— Так, добре пам’ятаю. Це було, ніби вчора. Зізнаюся, хвилювався. По-перше, це перша гра у новій команді, по-друге, суперником було «Динамо». Хоч ми програли з рахунком 2:0, але я відіграв непогано, створив кілька моментів. Після матчу я залишився у Києві разом із Дмитрієвим. Косевич мене похвалив, сказав, що мій вихід оживив гру і за проведених 20 хвилин на полі я зробив багато корисної роботи. «Ти провів на полі 20 хвилин, а у нас вже є пропозиція від українського клубу. Але не сумнівайся, продавати я тебе не збираюся», — сказав тренер.
— Знаєте, що це за клуб пропонував за вас гроші?
— Здається, цікавилися мною у Маріуполі. Косевич мене оберігав і проявляв батьківську турботу, тому продавати не хотів.
«Згадка про партнерів з «Кривбасу», немов бальзам на душу»
— «Кривбас» ваших часів — дуже різношерста команда. Як уживалися Олександр Горяїнов, Дарко Дуньїч, Тоні Алегбе, Сергій Задорожний, Сеад Салаховіч? Яким був колектив у Кривому Розі?
— У нас був дуже дружній колектив. Маєте слушність, у «Кривбасі» тоді виступали футболісти різних національностей, але усі вони добре між собою ладнали. Після матчів хлопці традиційно збиралися на вечерю. На свій день народження я запросив усіх футболістів нашої команди. З приємністю згадую поїздку в гості до Тараса Кабанова. Ви назвали ці прізвища і я побачив перед очима кожного з них… Як бальзам на душу. Вони всі — дуже відкриті люди, які викликали у мене безліч позитивних емоцій.
— Окрім Сергія Дмитрієва, який зіграв ключову роль у вашому переїзді в Україну, у складі «Кривбасу» разом з вами виступав Мурад Рамазанов…
— Ми справді багато часу провели пліч-о-пліч у різних командах. Спочатку приїхали до вашої країни, потім виступали у «Тереку», «Анжи». Окрім того, з Мурадом ми жили разом у номері.
— У Кривому Розі ви розпочали феноменально — «Кривбас» зіграв 6 матчів і забив 4 м’ячі, усі на вашому рахунку. У чому секрет такої результативності?
— У мене був великий стимул — у «Тереку» я не отримував бажаної ігрової практики. У Кривому Розі мене чудово прийняв колектив, тренерський штаб довіряв мені. Наставники запитували: де тобі краще грати? Я радів, коли виходив на поле. Все просто — я банально засумував за грою. Якщо додати сюди партнерів, тренерів і вболівальників, які були у Кривому Розі, тоді все стає на свої місця.
— Олександр Косевич був доволі харизматичною фігурою в українському футболі. Який ваш найяскравіший спогад про нього?
— У нього справді була харизма. Не скажу, що він міг похвалитися тактичною досконалістю, але проблем з налаштуванням на матчі у нього не було. Свій дух переможця Косевич передав нам. У тренувальному процесі все подобалося — навіть танці і шейпінг, які організував для нас тренер. Для мене це все було новим і незнайомим. А ще Косевич дуже допомагав мені поза межами поля. Я міг підійти до нього із будь-яким проханням і знав, що тренер мені допоможе. Найбільше мене здивував його вчинок, коли посеред ночі Косевич зателефонував мені: «Чечене, чим займаєшся? Миттю одягайся, зараз по тебе приїде машина. Ми йдемо у нічний клуб». Спочатку я подумав, що це жарт… В нічний клуб, з тренером? Ні, не може бути. Повірив я лише тоді, коли під вікнами побачив автомобіль. Похід з тренером у нічний клуб у мене викликав шок (сміється. — прим.).
— Як вам жилося у Кривому Розі?
— Про місто залишилися дуже хороші враження. Люди там відкриті, добродушні, жодного негативу від них не було. Мені було комфортно і я з вдячністю пригадую той час. Єдиним недоліком можна назвати забрудненість повітря, але на це я не зважав.
— Не кожному вдається відзначитися дублем у ворота «Шахтаря». Ви пригадуєте свої два голи донеччанам?
— Матчі проти «Динамо» і «Шахтаря» — особливі. Перед такими іграми не хвилюєшся — ти перевіряєш себе, дізнаєшся, чого ти вартуєш. Вболівальники теж по-особливому це сприймають. Перед грою Косевич сказав: «Бачите позаду воріт гармату? Після кожного гола «Шахтаря» вона стріляє. Ваше завдання — зробити так, щоб вона сьогодні мовчала». На жаль, ми тоді поступилися з рахунком 2:4. Після гри тренер сказав мені: «Може, ти не звертатимеш увагу на свої два голи, але сьогодні ти записав своє ім’я в історію «Кривбасу». Кілька років тому мені дзвонив Дмитрієв і казав, що перед кожним матчем «Кривбасу» і «Шахтаря» згадували про мій дубль.
— Чому ви залишили «Кривбас»?
— Косевич переконував мене залишитися. У мене був контракт, але я банально хотів додому. Мене запрошували у «Терек», і я повернувся. Косевич зізнавався, що в Україні були вигідніші пропозиції. Напевне, я помилився… Мені треба було залишатися у вашій країні. Тим більше, що я був абсолютно щасливим на вашій землі. Проте нині вже нічого не зміниш. До речі, користуючись нагодою, хотів би побажати усім українцям миру. Я дуже добре знаю, що таке, коли люди ворогують. Війна — це зло. Хочу, щоби в Україні було мирне небо.
