Легендарний український гравець розповідає про виступ запорізького «Металурга» у сезоні-1993/1994 та згадує, який матч став ключовим у питанні збереження прописки у вищій лізі

— Вікторе Анатолійовичу, попри невдалий виступ запорізького «Металурга» у сезоні-1993/1994, про що згадуєте найперше з тих часів?

— Перше, що згадую: тоді у футбол ми грали, якщо так можна сказати, в борг. Та, з іншого боку, не можу сказати, що нам узагалі не видавали заробітної платні, але платили наступним чином: виграєте — заплатимо, залишитесь у вищій лізі — заплатимо. Ось у такому дусі. Пам’ятаю, коли я переходив до «Дніпра», здається, після цього ж сезону, мені за контрактом ще мали щось доплатити, але я не отримав. Проте я був дуже радий, що мене до себе запрошує «Дніпро», й я повертаюся додому. Найкраще запам’ятався передостанній тур чемпіонату, гра проти «Металіста» у Харкові. Ми тоді попросили головного тренера Анатолія Куксова, його помічника Олександра Сорокалєта, щоби колектив команди між собою обговорив гру, адже в разі поразки ми би вилітали до нижчого дивізіону. Згадую дуже добре — Олександр Севидов був одним із тих, хто керував цим процесом: ми самі зібралися перед матчем, визначили тактику, хто грає, хто не грає у стартовому складі. Попросили тренерів довірити нам це, й ми повністю брали на себе відповідальність за результат у цьому матчі. Саме тому було дуже приємно, коли ми цей двобій виграли з рахунком 3:0, без питань! До того ж, у нашого прямого конкурента, який того сезону таки вибув до першого дивізіону. Як уже сказав, нам ніхто не допомагав, тому можете собі уявити, якими ми були щасливими. Пам’ятаю, як ми тоді їхали автобусом додому, в Запоріжжя… Це був справді хороший час, хоча й «безгрошів’я». Тим не менш, якщо згадую ті часи, то лише з приємною ностальгією. Узагалі-то, в мене досі залишилися телефони, контакти хлопців із Запоріжжя, тож ми інколи спілкуємося. Не можу сказати, що той час було втрачено: якщо людина залишає у себе в записничку телефон, значить залишаються друзі та хороші знайомі. Ми спілкуємося на свята, й нам дуже приємно згадувати ті часи. Дорослішаємо, старіємо, одне слово — набуваємо досвіду. Такою була та наша частина життя. На той час ми грали за виживання, але все одно, ти мав бути не просто індивідуально сильним гравцем, а частиною команди.

— Так сталося, що того сезону вашу команду почергово очолювали три наставники — Яніс Скределіс, Григорій Вуль і Анатолій Куксов. Які спогади від їхньої роботи залишились у вас особисто?

— Так, справді — в нас було троє тренерів того сезону. Можу згадати добре про кожного з них. Наприклад, пан Скределіс завжди говорив нам після програних матчів: «Ми були ближче до нічиєї, ніж наші суперники до перемоги». А коли ми грали внічию, то він казав: «Ми були ближчі до перемоги, ніж опонент до нічиєї». Щодо Куксова, скажу відверто, мені його було шкода, адже дуже футбольна людина — чемпіон у складі «Зорі». І він, і його помічник Олександр Сорокалєт були для нас хорошими футбольними фахівцями, які знали чудово свою справу. Але не їхня провина в тому, що команда, якщо так можна сказати, була розвалена. Тому шкода, що в них не все склалося, адже й керівництво клубу в нас кілька разів змінювалось… Якщо говорити у цілому, то це був час такого собі перелому та становлення запорізької команди. Ми не вилетіли з еліти, до того ж, тоді вже підросло багато молодих футболістів у клубі, які були на підході до першої команди. Відтак я вважав за потрібне змінити обстановку. Я справді дуже вдячний долі, що в моїй кар’єрі був такий час і така команда, як запорізький «Металург».

— Ви, як для захисника, демонстрували хорошу результативність — того сезону на вашому рахунку було чотири забиті м’ячі. Чи був якийсь із цих тріумфів для вас особливо пам’ятним?

— Чесно кажучи, цього вже добре не пам’ятаю, можливо, гол із пенальті чи після підключення до стандартного положення. Але це не найважливіше, адже згадую, як ми, бувало, програвали й по 0:7. Ми грали у свій чемпіонат, якщо так можна сказати. Нам було дуже важливо, щоби наші конкуренти не дуже сильно відривалися від нас. Ми дуже серйозно налаштовувалися на протистояння з прямими конкурентами. Розуміли, що не можемо тягатись у зустрічах із «Дніпром» чи «Динамо», тому з нашими безпосередніми конкурентами грали свій чемпіонат. Розумієте, нам дуже не хотілося вилітати до першої ліги, тому я особливо радий, що все так позитивно для нас склалося.

— Щодо підтримання зв’язків із колишніми партнерами. Із ким ви спілкуєтесь останнім часом найбільше?

— Можливо, говорити, що ми тісно спілкуємося, буде невеличким перебільшенням. Залишилися телефони Сергія Ключика, Юри Маркіна, Ігоря Лучкевича та інших. Це ті люди, з якими, якщо зустрінусь, то ніколи не відвернуся, а лише тепло поспілкуємося. Також серед них і Юрій Вернидуб, із яким ми багато разів перетиналися. Не говорячи вже про мого кума Юру Дудника, який потім пішов грати до ЦСКА — всі ми там, на Запоріжжі, починали свій шлях у великому футболі. Можу сказати, що з того часу в мене залишилися дуже теплі спогади.